Бабуся Ніна сиділа у себе на кухні. Та сама жовта фіранка, старий годинник із тріщиною, горнятко з ромашками. Обличчя в бабусі було худе, очі втомлені, але голос звучав ясно.
— Марино, якщо ти це дивишся, значить, я не встигла сама сказати. Не сердься на мене. Квартиру я залишаю тобі, бо ти була зі мною. Бо Аня тут виросла. Бо Тетяна отримала своє раніше і ще винна мені гроші. Я не хочу після смерті війни між вами, але боюся, що вона буде. Документи в нотаріуса я підписую сама, при ясній пам’яті. Лікар може підтвердити. Зоя теж знає, коли я це записувала.
Бабуся кашлянула, відпила води. Аня прикрила рот долонею. Їй здавалося, що якщо вона вдихне надто голосно, відео зникне.
— І ще. Марта не просто собака. Вона мене тримала ці роки. Коли вночі страшно, вона приходила під вікно й скиглила, поки я не ввімкну світло. Марино, пробач, що не сказала. Я боялася, що ти переживатимеш, що не зможеш узяти її. Якщо зможеш — знайди її. Якщо не зможеш — прилаштуй. Тільки Тані не віддавай. Вона злиться на все, що не може контролювати.
Бабуся подивилася кудись убік, і на відео почувся тихий скигліж.
— Тихо, Марто. Зараз дам.
Запис обірвався.
Мама сиділа нерухомо. Потім нахилилася й закрила обличчя руками. Плечі її затрусилися. Аня не знала, як утішати дорослих. Вона просто обійняла маму за шию, притулилася щокою до її волосся, що пахло дешевим шампунем і холодним повітрям.
— Ми її заберемо? — спитала Аня.
Мама не відразу відповіла.
— Я не знаю, чи зможемо. Вона хвора. Гроші… суд… робота…
— Бабуся просила.
Мама підвела голову. В очах у неї стояла така втома, що Ані стало соромно за свої слова. Але мама раптом кивнула.
— Спершу до юриста. Потім у притулок. По черзі.
Юрист у районному центрі, Микола Вікторович, був невисокий чоловік із сивими скронями й звичкою постукувати ручкою по столу. Минулого разу він говорив сухо й обережно: «Оскарження можливе», «потрібні докази дієздатності», «готуйтеся до довгого процесу». Тепер він уважно переглянув розписку, копію переказу, флешку й номер Зої.
— Це суттєво, — сказав він. — Не чарівна кнопка, але суттєво. Відео саме по собі суд оцінить разом з іншими доказами. Розписка підтверджує мотив вашої сестри. Зою можна заявити свідком. Треба витребувати медичні документи, відомості в нотаріуса, можливо, записи відвідувань. І не губіть оригінали.
— А якщо вона справді напише про дитину? — спитала мама.
Микола Вікторович зняв окуляри.
— Скаргу написати може хто завгодно. Це неприємно, але не вирок. Удома порядок? Дитина в школі? Їжа є? Сусіди можуть підтвердити, що ви нормальна мати?
Мама стиснула губи.
— Їжа є.
Аня зрозуміла, що мама думає про гаманець, який порожніє.
— Тоді не панікуйте. Паніка — найкращий помічник тих, хто тисне. І ще: не розмовляйте з сестрою усно. Тільки повідомлення, і все зберігайте.
Мама кивнула. Коли вони вийшли на вулицю, вона раптом притулилася до стіни будівлі.
— Я не витримаю, — сказала вона тихо.
Аня злякалася не слів, а того, що мама вперше сказала правду.
— Витримаєш.
— Ти дитина, ти не повинна мені це казати.
— А хто повинен?
Мама подивилася на неї й раптом обійняла так міцно, що в Ані хруснув рюкзак за спиною.
У притулок вони приїхали за день. Ольга вислухала їх, подивилася відео з бабусею Ніною, потім довго мовчала. Надворі йшов мокрий сніг. У кімнаті для волонтерів гудів обігрівач, на підвіконні сохли повідці.
— Забрати Марту додому зараз не можна просто так, — сказала Ольга. — У неї лікування, аналізи, крапельниці. І я повинна розуміти, що ви впораєтеся. Хвора собака — це не тільки любов. Це гроші, запахи, безсонні ночі, можлива смерть.
Мама кивнула.
— Я розумію.
— Ні, — жорстко сказала Ольга. — Поки що не розумієте. У нас багато хто плаче, обіцяє, а потім за тиждень повертає. Бо собака пісяє вдома, бо ліки дорогі, бо вона не весела картинка.
Аня відчула, як у неї спалахнули щоки.
— Ми не повернемо.
Ольга подивилася на неї.
— Ти так кажеш, бо в тебе зараз горить серце. Це добре. Але серце потім утомлюється.
— У нас уже втомилося, — сказала Аня. — Але ми все одно прийшли.
Уперше за весь час Ольга всміхнулася — ледь помітно, краєчком губ.
— Будете приїжджати щодня тиждень. Вчитися давати ліки, гуляти, мити лапи. Потім подивимося.
Тиждень виявився важчим, ніж Аня уявляла. Після школи вона їхала в притулок із мамою або з письмовим дозволом і Іриною Павлівною, коли мама ходила по інстанціях. Марта спершу їла тільки з руки, повільно, по шматочку. Таблетку випльовувала з таким тихим упертям, що Ольга називала її «професор». На прогулянці робила десять кроків і зупинялася, тремтячи всім тілом. Аня присідала поруч, чекала, поки собака віддихається. Іноді Марта дивилася на ворота так, ніби знала, що її колись повезли через такі самі й покинули.
Одного разу, коли Аня чистила їй підстилку, до притулку приїхала тітка Тетяна.
Аня почула її голос із коридору й похолола.
— Я родичка колишньої господині. Собака належав нашій сім’ї. Я хочу його забрати.
Ольга відповідала спокійно:
— Документи на собаку у вас є?
