— Які документи на дворнягу? Ви смієтеся?
— Не сміюся. У собаки є історія лікування, акт надходження, куратор. Просто так ми тварин не віддаємо.
— Дівчинка Марина вже була? — голос Тетяни став різкішим. — То ось, попереджаю: вона психічно нестабільна, у неї суди, борги, дитина занедбана. Собаку їй не можна.
Аня стояла за прочиненими дверима, притискаючи до грудей брудну ковдру. Серце билося в горлі. Марта, що лежала в сусідньому приміщенні, раптом підвела голову й тихо загарчала. Не голосно, але глибоко, грудьми. Аня ніколи не чула від неї такого звуку.
— Марто, тихо, — прошепотіла вона.
Тітка Тетяна замовкла.
— Вона тут?
Ольга ступила так, що закрила прохід.
— Ви можете написати заяву. Ми її розглянемо.
— Я вас засуджу.
— Це ваше право.
— Ви не розумієте, у що втручаєтеся.
— Розумію. У долю хворого собаки, якого хтось вивіз від літньої жінки, а потім він опинився біля гаражів.
Пауза була довга. Навіть собаки надворі ніби притихли.
— Обережніше зі словами, — сказала Тетяна.
— І ви теж.
Двері грюкнули.
Коли Ольга зайшла до Ані, дівчинка зрозуміла, що весь цей час тримала ковдру так міцно, що пальці звело.
— Вона хотіла її забрати, щоб сховати, так? — спитала Аня.
— Можливо.
— Вона знову щось зробить.
— Тому ми будемо робити все правильно. Документи, свідки, копії. Не страхом, а порядком.
Але страх усе одно прийшов.
За два дні мамі повідомили, що її відсторонюють від проєкту остаточно. Начальник говорив ввічливо, майже винувато, але сенс був простий: компанія не хоче ризику. Зарплати за наступний місяць не буде. Мама поклала телефон на стіл, сіла й довго дивилася на стіну.
— Я знайду інше, — сказала вона. — Візьму більше приватних замовлень.
— А суд?
— Буде суд.
— А Марта?
Мама заплющила очі.
— Аню…
— Ні.
— Послухай мене. Ми можемо не потягнути.
— Тоді я не ходитиму на курси. І телефон продамо. І…
— Не можна вирішувати життя продажем телефона.
— А викинути собаку можна було?
Мама здригнулася. Аня відразу пошкодувала. Слова вилетіли надто гострими, не в ту людину.
— Пробач.
Мама встала, підійшла до вікна. Унизу у дворі підлітки катали стару шину по снігу. Десь плакала дитина. У сусідній квартирі працював дриль, нервово, з перервами.
— Я боюся, — сказала мама. — Не собаки. Усього. Боюся, що програю суд. Що тебе почнуть тягати по перевірках. Що не зможу платити. Що ти потім скажеш: мама вибрала хворого собаку замість нормального життя.
Аня підійшла й стала поруч.
— У нас зараз нормальне?
Мама всміхнулася крізь сльози.
— Ні.
— Тоді хай буде хоча б чесне.
Марту забрали додому через десять днів. Не назавжди відразу — спершу на випробувальний термін, із договором, зобов’язанням лікування й звітами. Ольга привезла її сама, допомогла піднятися на третій поверх, бо ліфт у будинку знову не працював. Марта ступала повільно, зупиняючись на кожному майданчику. На другому поверсі сусідка Валентина Семенівна прочинила двері й невдоволено спитала:
— Це що, собака тепер?
— Собака, — відповіла мама.
— У нас діти в під’їзді.
— У нас теж дитина.
Сусідка фиркнула, але двері зачинила.
У квартирі Марта спершу стояла в передпокої, не наважуючись ступити крок. Лапи в неї роз’їжджалися на лінолеумі. Вона нюхала повітря: старі меблі, суп, пральний порошок, бабусину кофту на гачку. Потім раптом підійшла до дверей бабусиної кімнати, які тепер стояли зачинені, і тихо заскиглила.
Мама зблідла.
— Вона тут бувала?
