— Може, запах.
Аня відчинила двері. Кімната була майже така сама, як за бабусі: ліжко біля стіни, круглий стіл, швейна машинка, коробка з нитками, на підвіконні засохла герань. Марта зайшла, зупинилася біля ліжка й поклала голову на край покривала. Її тіло тремтіло.
Мама закрила обличчя рукою.
— Мама приводила її потай.
Тієї ночі Марта спала біля Аниного ліжка. Точніше, майже не спала. Дихала важко, іноді вставала, ходила на кухню пити, поверталася, довго вмощувалася. Аня теж не спала. Слухала її дихання й думала, що тепер у квартирі є хтось, хто не каже «усе добре», коли погано. Марта просто дихає, як є.
За тиждень прийшла жінка із соціальної служби. Не як у страшних серіалах — без грубості, але з втомленим уважним поглядом. Вона представилася Світланою Андріївною, показала посвідчення, попросила пройти до квартири.
Мама заздалегідь вимила підлогу, приготувала документи, довідку зі школи, характеристику від Ірини Павлівни. Аня сиділа за столом і робила вигляд, що розв’язує задачу, хоч олівець лишав на папері самі вм’ятини.
Світлана Андріївна оглянула кухню, ванну, холодильник. Спитала в Ані, як справи в школі, чи є в неї своє місце для сну, чи не боїться вона вдома. Аня відповідала рівно, але всередині все стискалося від приниження. Їй хотілося крикнути, що вони не сміття, не злочинці, не вітрина для перевірки.
Марта лежала в коридорі. Коли Світлана Андріївна нахилилася зав’язати бахілу, собака підвів голову й подивився на неї. Жінка затрималася.
— Старенька?
— Хвора, — сказала Аня. — Із притулку.
— Ви зараз у важкому становищі й узяли хворого собаку?
Мама напружилася.
— Ми виконуємо прохання моєї матері. І лікуємо її.
Світлана Андріївна подивилася на миску з ліками, на чисту підстилку, на розклад прийому таблеток, прикріплений магнітом до холодильника. Потім тихо сказала:
— Іноді з того, як люди дбають про слабкого, видно більше, ніж із довідок.
Вона пішла за годину. За кілька днів прийшов висновок: загрози для дитини не виявлено, сім’я потребує не вилучення, а підтримки. Тітчина скарга не спрацювала. Але полегшення було недовгим.
Судова історія тільки починалася.
Тетяна подала позов. У заяві було написано, що бабуся Ніна в момент складання заповіту не усвідомлювала своїх дій, що Марина зловжила довірою, обмежувала спілкування з родичами, чинила тиск. Мама читала копію й сміялася дивним сухим сміхом.
— Обмежувала спілкування. Вона сама не приїжджала місяцями.
— Чому вона так робить? — спитала Аня.
Мама поклала аркуші на стіл.
— Бо хоче половину квартири.
— Тільки через гроші?
Мама довго мовчала.
— Не тільки. Таня завжди вважала, що їй недодали. Що мама мене більше любила. Може, в чомусь їй і справді було боляче. Але біль не дає права ламати інших.
Перед першим засіданням Аня сильно захворіла. Уночі піднялася температура, горло пекло, тіло ламало. Мама хотіла викликати лікаря, але Аня просила їхати до суду.
— Ти нікуди не поїдеш.
— Я повинна.
— Ти повинна лежати.
Марта, ніби розуміючи, лягла біля ліжка й поклала морду на край матраца. Аня запустила пальці в її рідку шерсть.
— Тоді візьми бабусин шарф. І флешку перевір.
— Я перевірила.
— Ще раз.
Мама всміхнулася втомлено.
— Командир.
До суду Аня не потрапила. Вона лежала вдома з температурою, а Валентина Семенівна, та сама сусідка, несподівано принесла малинове варення.
— Не думайте, я не через собаку, — буркнула вона. — Просто дитина хворіє.
Вона поставила банку на стіл і вже біля дверей додала:
— А Ніна хороша була. І Тетяну я бачила того дня. Коли вона собаку в машину запихала. Кричала на неї. Якщо треба буде, скажу.
Аня підвела голову з подушки.
