— Ви скажете в суді?
Сусідка знітилася.
— Я з судами ніколи не зв’язувалася.
— Будь ласка.
Валентина Семенівна подивилася на Марту, яка лежала тихо, але не зводила з неї очей.
— Гаразд. Тільки хай мені пояснять, куди йти.
Перше засідання пройшло формально. Мама повернулася ввечері бліда, з потрісканими губами. Тетяна в суді трималася впевнено, говорила, що «не шукає вигоди, а захищає пам’ять матері». Сергій підтвердив, що бабуся була забудькуватою і плутала дати. Коли мама спитала, чому він раніше цього не говорив, він відвернувся.
— Суд витребує медичні документи, — сказала мама, знімаючи чоботи. — Призначили наступну дату. Микола Вікторович каже, це нормально.
— А відео?
— Долучили копію. Оригінал флешки оглянуть пізніше.
— А розписка?
— Тетяна сказала, що підпис не її.
Аня стиснула кулаки.
— Але це її підпис.
— Значить, буде експертиза, якщо суд визнає за потрібне.
Правда рухалася повільно. Не як у книжках, де хтось встає й вигукує: «Я все доведу!» — а як старий автобус по сніговій каші. Із зупинками, брудом, скрипом, чужими ліктями в бік.
Марта тим часом змінювала їхнє життя не голосно, але вперто. Вранці треба було вставати раніше, варити їй кашу, товкти таблетки. Аня, яка раніше могла годину лежати з телефоном, тепер схоплювалася на перший тихий скигліж. Мама спершу бурчала, що собака займає весь коридор, потім сама стала лишати на батареї рушник, щоб витирати їй лапи після прогулянки. Увечері вони втрьох виходили у двір. Марта йшла повільно, але з кожним днем трохи далі: спершу до лавки, потім до дитячого майданчика, потім до старої липи біля сміттєвих баків.
Люди дивилися по-різному. Хтось жалів, хтось кривився: «Навіщо таку взяли?» Аня спершу злилася, потім навчилася відповідати:
— Бо вона жива.
Одного разу у дворі до них підійшла Ліза. Без подруг, у довгому пуховику, з навушниками на шиї. Марта відразу напружилася, притиснула вуха.
— Це той собака? — спитала Ліза.
— Той.
— Мама каже, ви його використовуєте проти нас.
Аня подивилася на неї. Ліза здавалася не такою впевненою, як у шкільній роздягальні. Під очима в неї були темні кола, губи покусані.
— Ми її лікуємо.
— У нас удома через вас теж скандали.
— Через нас?
— Ну… мама постійно свариться з татом. Каже, якщо квартиру не отримає, ми все втратимо.
— Що втратите?
Ліза знизала плечима, але очі відвела.
— Не знаю. Тато взяв кредит. Магазин майже закрився. Мама каже, бабуся обіцяла допомогти.
Аня згадала розписку. Гроші, які бабуся дала на «бізнес Сергія». Гроші, які не повернули.
— Бабуся не обіцяла квартиру, — сказала вона. — Вона дала гроші. Вам.
Ліза різко підвела голову.
— Брешеш.
— Є розписка.
— Мама сказала, це підробка.
— Звісно, сказала.
Марта тихо загарчала. Ліза відступила на крок.
— Вона мене пам’ятає, чи що?
