Аня уважно подивилася на сестру.
— А ти її бачила?
Ліза замовкла. Надто швидко. Надто помітно.
— Лізо.
— Мені не можна говорити.
— Що?
Ліза стиснула телефон.
— Нічого. Забудь.
Вона пішла, майже побігла, послизнулася біля під’їзду, але не озирнулася.
Після цього Аня стала думати про Лізу. Не зі співчуттям — злість ще була. Але тепер у цій злості з’явилася тріщина. Ліза щось знала. Може, бачила, як Марту вивозили. Може, чула розмови. Але боялася матері.
Наступне засідання призначили на кінець місяця. За два дні до нього Марті стало зле. Вранці вона відмовилася від їжі, лежала на боці й дихала так часто, що в Ані затрусилися руки. Мама викликала Ольгу, та сказала терміново в клініку. Грошей на таксі майже не було, але чекати автобуса було не можна.
У клініці пахло спиртом і мокрими куртками. У черзі сиділи люди з переносками, котами, маленькими собаками на руках. Марта лежала на ковдрі біля Аниних ніг. Лікар, молодий чоловік із втомленим обличчям, слухав серце, робив УЗД, говорив слова, від яких у мами кам’яніло обличчя: «загострення», «інтоксикація», «потрібен стаціонар», «прогноз обережний».
— Скільки? — спитала мама.
Лікар написав суму на листку.
Мама подивилася й мовчки поклала листок у кишеню. Аня побачила, як у неї побіліли кісточки пальців.
— Ми оплатимо, — сказала мама.
— Мам…
— Оплатимо.
У коридорі вона подзвонила Миколі Вікторовичу й сказала, що, можливо, не зможе оплатити наступну частину його роботи вчасно. Він помовчав, потім відповів, що зачекає.
— Ви краще свідків не загубіть, — сказав він. — І себе.
Увечері мама дістала з шафи бабусині сережки. Прості золоті, з маленькими камінчиками. Аня пам’ятала їх на бабусі у свята. Мама поклала сережки на долоню й довго дивилася.
— Не треба, — сказала Аня.
— Треба.
— Це бабусині.
— Саме тому.
Ломбард містився біля ринку, між майстернею ключів і магазином дешевого взуття. Мама вийшла звідти за десять хвилин, тримаючи квитанцію. Обличчя в неї було спокійне, але Аня бачила, що вона майже не моргає.
— Я їх викуплю, — сказала мама. — Потім.
Тієї ночі Аня вперше розлютилася на бабусю. За те, що померла. За те, що залишила їм Марту, суд, таємниці, флешку. За те, що не сказала раніше. Вона лежала в темряві й шепотіла в подушку:
— Чому ти мовчала? Чому всі мовчать?
Телефон блимнув. Повідомлення від незнайомого номера: «Не кажи мамі. Завтра після школи біля старого кіоску. Ліза».
Аня довго дивилася на екран. Потім стерла сповіщення, але номер зберегла.
Ліза прийшла в капюшоні, без косметики, з червоним носом. Вони стояли за зачиненим кіоском, де колись продавали газети, а тепер шибки були заклеєні оголошеннями «Куплю техніку» і «Ремонт холодильників».
— У мене мало часу, — сказала Ліза. — Мама думає, я на англійській.
— Що ти хотіла?
Ліза витягла з кишені флешку. Маленьку, синю, з тріщиною на корпусі.
— Я не знаю, важливо це чи ні. Я знайшла в татовій куртці. Він напився й залишив у передпокої. Там відео з реєстратора. Із машини.
Аня не взяла одразу.
— Чому ти мені це даєш?
Ліза ковтнула. Підборіддя в неї тремтіло.
— Бо я бачила Марту. Тоді. Тато з мамою посадили її в багажник. Мама сказала, відвезуть «у нормальне місце». А потім вони повернулися без неї. Я спитала, де собака, мама сказала: «Не твоя справа». А вночі тато з кимось говорив телефоном і сказав: «Нащо я погодився, вона ж там здохне». Я… — Ліза заплющила очі. — Я думала, він перебільшує.
— Ти мовчала.
— Я боялася.
— А в школі не боялася мене ганьбити?
Ліза здригнулася, наче від ляпаса. На секунду її обличчя стало злим, звичним, але потім злість розсипалася.
— Я заздрила тобі, ясно? Бабуся з тобою сиділа, пироги тобі пекла, на ранки ходила. А до мене приходила з конвертом на день народження й ішла, бо мама з нею сварилася. Мама все життя казала, що бабуся вибрала вас. Я вірила. А тепер я побачила розписку випадково… мама кричала на тата, що підпис треба було робити інакше, що експерт може причепитися. Я зрозуміла, що вони брешуть.
Аня відчула холод уздовж спини.
— Підпис треба було робити інакше?
— Так. Я не знаю, що це означає. Може, вони справді щось підробили. Може, навпаки. Я заплуталася. Але відео візьми. Тільки не кажи, що від мене.
— Лізо…
— Будь ласка. Мама мене вб’є. Не буквально, — швидко додала вона. — Але вдома буде пекло.
Аня сховала флешку в пенал. Руки тремтіли так, що блискавка не застібалася.
— Марта в клініці, — сказала вона.
Ліза зблідла.
— Вона помре?
