Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Мати трьох дітей прихистила старого в сараї, а через два тижні біля її хвіртки зупинилися двадцять фур

Частина 2 з 11

— Гаразд, залишайтеся на ніч, — змилосердилася Катя, дивлячись на сутінки, що густішали. — Але завтра йдіть. У мене діти, неприємності мені ні до чого.

— Піду, дочко. Зранку піду, — запевнив старий.

Уранці її розбудив незрозумілий стукіт надворі. Накинувши шаль, Катя вибігла на ґанок. Старою драбиною на дах сіней видирався Степан Андрійович — кректав, тягнув молоток і шматок руберойду.

— Куди ви полізли? Упадете!

— Утримаюся, господине! — озвався він. — Треба дірку залатати, до зими недовго. Інакше крокви згниють.

Він зосереджено працював, не промовляючи ні слова. Закінчивши з дахом, спустився, обтрусив долоні й узявся за обапіл, якого Катя ніяк не могла розколоти. Половина його надвечір уже була акуратно складена в стос.

Степан Андрійович так і не пішов. Ночувати й далі лишався в сараї, хоча вранці кашляв і Катя кликала його в тепло. Можна було б протопити літню кухню, але та до стелі була забита бабусиним мотлохом. Розібрати все в Каті руки не доходили.

— Не годиться це, — уперто казав старий, хитаючи головою у відповідь на запрошення перебратися до хати. — Чужа я вам людина. Мені в сараї добре, на сіні м’яко.

За ці два тижні багато що змінилося. Він вичистив димохід, і піч більше не плювалася димом. Льоню, який так зголоднів за чоловічою увагою, навчив гострити ножі: тепер ними можна було різати аркуш паперу просто в повітрі. Потім удвох вони розібрали й перебрали старий велосипед.

— Ось, Льоню, поглянь, — показував Андрійович іржаву втулку. — Із залізом лагідно треба. Змастиш, слово йому скажеш — служитиме. Чоловікові без умілих рук не можна, розумієш?

— Розумію, діду Степане! — з гордістю відповідав хлопчик, увесь, із голови до ніг, вимазаний солідолом.

Ліді дістався будиночок для ляльок. Із березового оцупка старий вирізав і маленький ґаночок, і крихітні віконниці — їх навіть можна було відчиняти навстіж. Дівчинка від радості пищала. А Наташа за будь-якої нагоди вмощувалася йому на коліна.

Вечорами Катя в’язала, а біля печі Степан Андрійович заколисував молодшу. Дівчинка засинала під старі протяжні пісні, які він співав приглушеним, воркітливим голосом.

В’язолісся, однак, жило пересудами. Поява бездомного чоловіка в самотньої матері не залишилася непоміченою. Найболючіше Каті дісталося від колишньої свекрухи, яка жила всього через три хати.

Катя розвішувала на подвір’ї білизну, коли у хвіртку увірвалася Галина Олегівна, мов розлючена фурія.

— Ти геть безсоромна стала? — закричала вона так, щоб чула вся вулиця. — До моїх онуків волоцюгу притягла! Від самотності вже всякий сором утратила?

— Галино Олегівно, та як ви можете! — Мокре простирадло випало в Каті з рук. — Він літня людина, допомагає нам. Діти від нього не відходять! Сергійко ж про них роками не згадує.

— Сергійка не чіпай! — скипіла та. — Він працює, нову сім’ю будує. А в тебе тут притон! Сьогодні ж йому зателефоную. Нехай дітей забере, поки чогось не сталося.

Свою погрозу вона виконала. Надвечір на телефон надійшло повідомлення від Сергійка: «Мати розповіла, що ти геть з глузду з’їхала, волоцюг до себе водиш. Якщо так і є, звернуся до опіки, Льоню заберу. Дівчат тоді сама рости».

Усю ніч Катя плакала в подушку. Притискалася до неї обличчям, щоб діти не почули й не прокинулися.

Наступного дня вона пішла просити в крамниці макарони й хліб у борг. За прилавком стояв Віктор Максимович — огрядний, з очима, що бігали. Він нахилився до неї з усмішкою.

— Подольська, ти вже три тисячі винна. Я-то добрий, але благодійністю не промишляю.

— Вікторе Максимовичу, дайте хоча б макаронів, будь ласка, — заблагала вона, згораючи від сорому. — Десятого зарплату на пошті отримаю й розрахуюся. У мене діти.

— Діти, звісно, святе, — хмикнув він. — Тільки нахлібників ти, бачу, годувати можеш. Волоцюг усяких. На них їжа знаходиться — отже, гроші є. Ні вже, з такими гостями більше нічого в борг не отримаєш. Спонсорів шукай.

Катя вискочила на вулицю, ковтаючи злі сльози. Додому повернулася ні з чим. Степанові Андрійовичу пояснення не знадобилися: він насупив густі сиві брови, а потім пів дня сидів біля хвіртки на лавочці. Не відривав погляду від старої різьбленої арки над воротами — ніби вирішував щось важливе…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Доброта»

Усі історії рубрики