Життя без прикрасБлижче до вечора, за кілька годин до розмови над тарілкою капусняку, Катя пішла до сараю по дрова й почула його голос. Старий стояв спиною до неї, притиснувши до вуха кнопковий телефон. До тієї миті вона жодного разу не бачила цей телефон увімкненим.
— Живий я, Даниле, живий, — говорив він голосом, що зривався. — Шукати мене не треба. Заплутався трохи. Стомився, Даню, більше сил немає… — Він замовк, слухаючи, потім продовжив: — Де я? У В’язоліссі, село таке, у районі. Мене тут прихистили. Катею звуть жінку, троє дітей у неї. Бідують — страшно дивитися. — Витер очі рукавом. — Даню, прошу тебе, зроби так. Максимові поки нічого. Я потім сам йому розповім.
Катя обережно відступила в тінь. Серце калатало. З ким він говорив і хто такий Данило, вона не знала. А за вечерею до цього додалися слова: «Якщо завтра по мене приїдуть, ти не лякайся».
За вікном туман укривав паркани й безлисті дерева. Ніч минула без сну; лише під ранок Катя ненадовго поринала в тривожну дрімоту.
О сьомій ранку її підняв із ліжка гул. Низький, тремтливий звук розійшовся сонним В’язоліссям; від нього дрижали шибки, щось озивалося навіть у грудях. Такого село ще не чуло.
— Мамо! — злякано пискнула Ліда із сусідньої кімнати. — Що гуде? Землетрус?
— Лежи, дочко, не вставай! — гукнула Катя, накидаючи халат, і метнулася до вікна.
Там вона й завмерла. Розбитою ґрунтівкою з білого, як молоко, туману виходили фури, одна за одною. Величезні, із блискучим хромом, вони йшли важко, мов океанські лайнери. Дзеркала проходили зовсім поруч із гілками дерев. Жовте, біле й блакитнувате світло фар розтинало імлу, вихоплюючи то старий паркан, то похилений стовп.
Собаки гавкали несамовито: пси рвалися з ланцюгів, кидалися на огорожі. Люди вибігали на ґанки, натягуючи куртки поверх нічних сорочок. Навпроти, біля своєї хвіртки, баба Люда ревно хрестилася.
— Бандити! Це бандити! — заголосили десь на вулиці.
Повз хату бігла Галина Олегівна, плутаючись у довгих полах халата. Катя бачила, як та притискає телефон до вуха, і чула її істеричний крик:
— Тарасенку! Алло! Рятуй, Тарасенку! Нас у заручники беруть! Тут вантажівки, ціла банда!
Колона все прибувала. Двадцять фур заповнили вулицю від в’їзду до околиці. Перша — червоний тягач із сяйливою передньою решіткою — завмерла просто навпроти Катиної хвіртки. Із шипінням вийшло повітря з гальм, відчинилися дверцята.
На мокру землю важко зіскочив немолодий чоловік, огрядний і широкоплечий. Шкіряна куртка була розстебнута; густа сива борода обрамляла червоне, обвітрене обличчя. Оглянувши вулицю, він набрав повітря й гаркнув так, що з яблуні, здавалося, злетіло останнє листя:
— Андрійовичу! Живий ти? Покажися, старий пню!
Двері сараю зі скрипом відчинилися. Степан Андрійович вийшов без шапки, у тому самому бушлаті. Вітер ворушив сивину. До хвіртки він рухався поволі, з палицею, але спину тримав прямо.
Катя не пам’ятала, як опинилася на ґанку. Сонні перелякані діти чіплялися за поділ її халата.
— Степане Андрійовичу… Хто це? — прошепотіла вона.
— Свої, Катенько, — відповів він, обернувшись із теплою усмішкою. — Я ж просив не лякатися.
Він відсунув засувку й вийшов за хвіртку. Бородань тієї ж миті кинувся до нього, стиснув у ведмежих обіймах і підняв, наче пір’їнку.
— Андрійовичу, живий! Господи, а ми тебе вже поховали! — Грубим обличчям чоловіка потекли сльози.
Із кабін вистрибували решта — чоловік двадцять. Молоді, у модних толстовках, і з сивими скронями, у промащених спецівках. Вони юрмилися біля хвіртки, тягнулися потиснути старому руку, обійняти, поплескати по плечу.
— Дядьку Степане, рідний! — гукали до нього з усіх боків. — Батьку! Андрійовичу! Ну й налякав же ти нас!
Він відповідав на обійми, сміявся і змахував сльози.
На дальньому кінці вулиці з’явилася стара поліцейська машина з мигалками. Підстрибуючи на вибоїнах, вона домчала до колони й з вереском зупинилася позаду неї. З машини вибрався Тарасенко — немолодий лейтенант, один дільничний на три навколишні села. Блідий, з кашкетом набакир, він узявся протискуватися між водіями.
— Усім стояти! — голос його зривався. — Що за збори без дозволу? Ви хто? Навіщо колоною в село в’їхали?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.