Життя без прикрас— Спокійніше, командире, — прогудів він басом, широко, добродушно всміхаючись, і потягнувся до внутрішньої кишені.
— Руки! — пискнув лейтенант, відступаючи.
— Та я по права! — Бородань засміявся й подав гаманець із документами. — Данило Олексійович Марченко, старший колони. Не напад у нас, лейтенанте, і не збори. По свого приїхали, по батька.
— Це по якого ще батька? — Тарасенко розгублено перевів погляд із документів на міцних чоловіків, що обступили Степана Андрійовича, який збентежено всміхався.
— По Степана Нагірного, — промовив Данило так, наче називав людину величезної ваги.
За хвірткою ахнула баба Люда. Віктор Максимович, що стояв віддалік, нервово ковтнув. Данило підняв долоню, і голоси стихли; чулося тільки рівне торохтіння двигунів.
— Ти, командире, може, не знаєш, — заговорив він, звертаючись до дільничного, але так, щоб чула вся вулиця. — Перед тобою легенда. Андрійович сорок два роки за кермом провів. Багато доріг пройшов. Його на трасах кожен знає. — Він знову обійняв старого за плечі, і голос затремтів. — Я ще зеленим був, у 1985 році в рейсі в кювет злетів. Ожеледиця. Мороз майже сорок, а пічка відмовила. Уже з життям прощався. Він їхав повз, помітив, зупинився. На собі з кабіни виніс, поклав у своєму спальнику, гарячим чаєм відігрів. І добу зі мною залишався — поки тягач на допомогу не дістався.
Уперед вийшов молодий водій, років тридцяти.
— А мені біля міста цілий бак солярки віддав! Я тоді на трасі став: ні пального, ні копійки. Він злив мені, а сам потім на залишках до заправки добирався!
— А Сашка забули? — гукнув вусатий сивий водій. — Хто його під містом із палаючої кабіни витяг? Наш батько! Руки обпік, місяць із пов’язками проходив.
Чоловіки загомоніли, підтверджуючи розповідь. Лейтенант потроху опустив руки й поправив кашкета.
— То чому він два тижні в нас безхатьком жив? — розгублено запитала Катя, пригортаючи до себе дітей.
Данило зітхнув. На неї він глянув із великою теплотою.
— Біда в нього, господине. Узяв рюкзачок, вимкнув телефон, із дому пішов. Син лікарні обдзвонював, ми фотографію по водійських чатах розіслали. Усією країною шукали — ніде й сліду. А вчора… — Він шморгнув носом. — Учора сам зателефонував. Назвав село, район. Я відразу написав нашим: Андрійович знайшовся! Хто розвантажувався, хто неподалік у рейсі був. Усе покидали, за ніч у колону зібралися й сюди.
Усі замовкли. У голому гіллі яблуні шумів вітер.
Степан Андрійович підійшов до хвіртки. Перед ним стояла Катя з притихлими дітьми.
— Катенько, пробач старому дурневі за клопіт, — сказав він. — Соромився зізнатися: дорослий чоловік, життя позаду, а втік із дому, наче підліток. Тяжко було. Порожньо. Така туга — білий світ не милий. Ішов, поки міг. До В’язолісся дістався, і все, ноги більше не тримали. — Він погладив по голові Льоню, який підійшов. — Тут ти мене знайшов, бійцю. Мама не вигнала, капусняку дала, у тепло покликала. Ви ж мене до життя повернули. З вами я знову потрібним став. Руки молоток згадали, Наташка казки мої слухала. — Старий змахнув сльозу. — Серце в тебе золоте, Катю. Стільки бід, а не зачерствіло.
Водії стояли мовчки. Один відвернувся до дзеркала, ніби треба було його поправити. Другий заходився з несподіваною увагою розглядати колесо.
Данило крякнув, затулив рота кулаком, кашлянув і плеснув у долоні.
— Досить, мужики, вогкість розводити. Батьку, забирай речі, пора додому.
Степан Андрійович кивнув і побрів до сараю по свій худенький рюкзак. Льоня прилаштувався слідом, усе намагаючись забрати в нього поклажу. Біля хвіртки водії вже розходилися по машинах; грюкали дверцята, хтось нетерпляче прогрівав двигун. Над вулицею потягнувся сизий дим.
Баба Люда переконалася, що грабувати село ніхто не збирається, і пішла ставити самовар: таку новину без чаю не обговориш.
Катя зі сльозами дивилася, як збирається колона. Данило Олексійович уже взявся за ручку дверцят тягача, але в кабіну не піднявся. Його погляд затримався на даху, сяк-так прикритому латками руберойду, потім перейшов на кривий штахетник і самотню стосину дров. До грудня цих дров іще могло вистачити — далі навряд.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.