Життя без прикрас
Роман підкотив просто до ніг Ірини її власну валізу: непристойно роздуту, із застебнутою блискавкою. Зібрали її без неї. Пізнього вечора жовтневої середи вона щойно повернулася зі зміни в лабораторії водоканалу й устигла лише розстебнути пальто.
Роман стояв перед нею, а позаду нього — Максим і Юлія в домашніх капцях. Однаково виставлені підборіддя робили дітей схожими на виконавців, які заздалегідь вивчили, що їм належить зіграти.
— Забирай манатки й виходь. Тільки без галасу. Ти тут як бабчин сервант. Місця багато, а користі нуль.
Обоє кивнули.
— Мамо, іди вже. Не ганьбися.
Ірина не заперечила. Знову застебнула пальто, ґудзик за ґудзиком, і, підвівши очі на Романа, усміхнулася.
— Ох, Ромочку, як же доречно я вчора у твоєму гаражі лад навела.
На вустах чоловіка ще трималася усмішка. Очі вже не всміхалися.
Вісьмома роками раніше, під час ремонту вітальні, Ірина теж прийшла з роботи й не знайшла на місці своєї речі. Замість бабусиного серванта в кутку виблискувала скляна вітрина з підсвіткою — на всю кімнату, наче кіоск із морозивом.
— Ромо, сервант куди подівся?
— За місто вивезли, на звалище. — Він натиснув кнопку, заливши скло блакитним світлом. — Із мужиками відвезли. Там уже трактор по ньому пройшовся. У ньому ж шашіль завівся, і до ворожки не ходи. Краще сюди поглянь: яка краса! Не селюцтво.
Трикімнатну квартиру Журби купили у 2010 році. Майже половину її вартості покрив продаж будинку Лідії Євгенівни, яка ростила Ірину з пелюшок. Із бабусиного будинку Ірина взяла лише сервант: горіховий, із різьбленням на дверцятах. За ними у свята подзенькував сервіз із золотим обідком.
На задній стінці залишився напис «Іра», видряпаний нею в дитинстві цвяшком. За цю роботу їй дісталося рушником, але надвечір бабуся вже сміялася: мовляв, підпис майстра.
Тепер Ірина замкнулася у ванній і пустила воду на повну. Шістнадцятирічному Максиму й тринадцятирічній Юлії не було чого чути її плач.
Чоловіка вода не заглушила.
— Через дерев’яку істерику влаштувала! Я їй таку вітрину купив, такі гроші віддав, а вона…
До сніданку Ірина вийшла з підфарбованими очима й спокійним обличчям. Сваритися через меблі здавалося безглуздим; заради миру вдома вона вирішила більше не говорити про сервант. Рішення пристало, як жуйка до підошви.
А Роман знайшов собі улюблений жарт.
Одного разу телевізор перестав слухатися пульта. Максим потрусив його, наче термометр, і звернувся до матері:
— Мамо, та це бабчин сервант. Місця багато, а користі нуль.
— Експерте, ти спочатку батарейки заміни.
— Батарейки — лише пів захід, — поважно відповів син. — Тут трактор потрібен.
Роман сміявся до сліз, поплескуючи Максима по плечу. Юлія занесла фразу в телефон: таку варто було зберегти.
Потім сервантом стали називати й зламану парасольку, і хрипкий пилосос, і сусідського шпіца, який ніяк не міг нагавкатися.
На початку жовтня Роман з урочистим виглядом поставив на стіл фільтр-глечик.
— Тепер і в нас усе по-людськи. Будемо чисту воду пити.
Ірина наповнила склянку, підняла до світла. Зробивши ковток, не відразу проковтнула воду — потримала в роті, як сомельє на дегустації.
— Середня жорсткість, хлор у межах норми. Тільки картридж підроблений, Ромо. Крізь твою кепку з таким самим успіхом можна проціджувати.
— Ти й воду допитуєш, — пробурчав чоловік.
Максим узяв виделку, відстовбурчив мізинець і заговорив із материнськими інтонаціями:
— Досліджуємо зразок номер 42. Кишкової палички немає. Підозрюваному дозволяється залишатися на волі із зобов’язанням не залишати графин.
Юлія пирснула просто в салат. Роман махнув рукою й засміявся слідом.
Сміялася й Ірина. А думала про те, що її життя давно минає на кухні, тоді як чоловік вечорами фарбує знайомим бампери в гаражі на околиці.
— Нічого жінці в гаражі робити, — торочив він.
Вона й не заходила туди роками. Зате Максим проводив там із батьком щовечора. Юлію Роман сам відвозив до інституту.
Минулого літа прорвало магістраль. Ірина цілий тиждень залишалася ночувати в лабораторії, а вдома за вечерею Роман пояснив дітям:
— Вода для матері важливіша за нас.
Це вони запам’ятали.
Останні два роки підробітків у чоловіка ставало дедалі менше.
— Криза. Усі тепер самі фарбують.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.