У кабінеті стало так тихо, що за дверима почулися чиїсь кроки й скрип коліщаток каталки.
— Ми хочемо розібратися, — сказав Віктор Андрійович, але голос його вже був утомлений, закритий. — До завершення перевірки вас відсторонено від роботи.
Марія випросталася. У горлі з’явився клубок — гарячий, жорсткий, такий, що заважав дихати.
— У мене сьогодні крапельниці в чотирьох дітей. В Артема перев’язка. У Лізи катетер погано йде. Ви не можете просто…
— Можемо, — перебила Світлана Іванівна. — І мусимо. Ви розумієте, що це кримінальна історія?
Марія відчула, як підлога трохи хитнулася під ногами.
— Я нічого не брала.
Наталія Павлівна нарешті підвела очі. У них був жаль, але такий жаль, від якого хотілося закричати.
— Машенько, — сказала вона майже пошепки, — напишіть пояснювальну. Докладно. Може, все з’ясується.
«Може». Це слово й добило її.
За годину Марія стояла біля службового входу без халата, у своєму старому пуховику, з пакетом змінного взуття й коробкою, куди Ольга склала її горнятко, пачку цукру, крем для рук, дитячу книжку з пошарпаною обкладинкою й маленького плюшевого зайця, якого вона тримала на посту для тих, хто боявся уколів.
Сніг із дощем липнув до обличчя. Біля лікарняного паркану курили двоє санітарів. Один, побачивши Марію, відвернувся. Другий сказав:
— Та годі, може, ще повернуть.
Вона хотіла відповісти, але губи не послухалися.
Телефон у кишені завібрував. На екрані висвітилося: «Павло».
— Так, — сказала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів.
— Ти де? — голос чоловіка був невдоволений, сонний. — Я прокинувся, тебе нема, кави нема.
— Пашо… мене відсторонили.
Пауза.
— За що?
Вона заплющила очі.
— Сказали, зникли препарати. Думають, що я…
— Зачекай, — різко перебив він. — Ти хочеш сказати, у тебе проблеми з поліцією?
— Я нічого не брала.
— Мені зараз це не треба, Машо. У нас іпотека, мати просила гроші на ремонт, а ти…
— А я що? — тихо спитала вона.
— Ти весь час там. Після зміни там. Ночами там. Казки своїм сиротам читаєш. Може, нарешті догралася в святу?
Вона розплющила очі. Перед нею був мокрий асфальт, жовта смуга біля бордюру, чиїсь сліди в брудному снігу. Вона раптом ясно побачила: Павло не спитав, як вона. Не сказав «я приїду». Не сказав «тримайся».
— Пашо, — видихнула вона, — я зараз додому.
— Не треба поки, — сказав він швидко.
— Що значить — не треба?
