Знову пауза. У цій паузі було щось важке, давно заховане.
— Я не сам.
Марія не відразу зрозуміла. Або зрозуміла відразу, але тіло відмовилося приймати.
— Хто в нас удома?
— Давай увечері поговоримо.
Вона засміялася. Сухо, коротко, майже беззвучно. Від цього сміху заболіло в грудях.
— Хто в нас удома, Павле?
— Лєна, — сказав він нарешті. — Ти її знаєш. Із бухгалтерії. Це не так, як ти думаєш.
Повз пройшла жінка з дитиною, дитина несла пакет з апельсинами й дивилася на Марію круглими очима. Марія відвернулася до паркану.
— А як я думаю?
— Не починай. У мене теж нерви. Ти сама пішла з нашого життя у свою лікарню.
Телефон став слизьким від її долоні. Вона натиснула відбій і ще довго тримала його біля вуха, ніби розмова тривала, ніби зараз він скаже, що це помилка, дурна, зла, безглузда. Але екран згас.
Того дня Марія не поїхала додому. Вона сіла на лавку біля зупинки, поставила коробку поруч і дивилася, як автобуси здіймають сірі бризки. У коробці зверху лежала книжка — «Казки на ніч». Кутики сторінок були загнуті, на обкладинці олівцем було написано дитячим почерком: «Артемкові, щоб прокинувся».
Почерк був її.
Артема привезли у відділення наприкінці осені. Хлопчикові було десять, хоча через худорлявість і нерухомість він здавався молодшим. Його знайшли після пожежі в старому будинку на околиці, де знімала кімнату його мати. Мати загинула від отруєння димом ще до приїзду швидкої. Батько в документах не значився. Родичів не знайшли, тільки якась далека тітка одного разу прийшла, постояла біля дверей палати, скоса глянула на трубки й апарат, спитала в лікаря: «А житло після сестри кому?» — і більше не з’являлася.
Артем лежав у сьомій палаті біля вікна. Обличчя в нього було бліде, вії довгі, темні, губи потріскані від сухості, волосся пахло лікарняним шампунем. Перші тижні лікарі говорили обережно: тяжка гіпоксія, глибоке порушення свідомості, прогноз сумнівний. Потім дедалі коротше: «Стан без динаміки». Потім зовсім сухо: «Надії мало».
Марія чула такі слова багато разів. Вона вміла не плакати при родичах, уміла ставити катетер у вену, яка ховається, уміла всміхатися дитині з онкологією так, щоб усмішка не виглядала жалем. Але з Артемом у неї щось зірвалося.
Може, тому, що ніхто не приходив. Ні мама з мокрими від сліз рукавами, ні батько, який свариться з лікарями від безсилля, ні бабуся з домашніми котлетами. Ніхто не поправляв йому ковдру, не приносив шкарпетки, не шепотів на вухо дурниць, за які тримаються живі.
Увечері, коли зміна закінчувалася, Марія переодягалася, підписувала журнали, а потім поверталася в сьому палату. Сідала на стілець біля ліжка, діставала книжку й читала.
Спершу їй було ніяково. У палаті гудів апарат, капала інфузія, за склом повільно темніло. Хлопчик не рухався. Тільки інколи вії тремтіли від потоку повітря, і Марії здавалося, що він чує.
— Жили собі дід та баба, — читала вона тихо, — і була в них курочка…
Потім казки скінчилися, вона принесла інші. Потім стала розповідати сама. Про кота, який думав, що він сторожовий пес. Про дівчинку, яка боялася темряви, поки не дізналася, що темрява теж боїться самотності. Про хлопчика, який заснув так міцно, що всі вирішили: він забув дорогу додому. А він просто збирав сили, щоб повернутися.
— Ти тільки не поспішай, — казала Марія, закриваючи книжку. — Ми почекаємо.
Іноді в палату зазирала Ольга.
— Ти з ним як із живим, — казала вона то з насмішкою, то зі втомою. — Маш, ну справді, додому б ішла. Чоловік у тебе є взагалі-то.
— Є, — відповідала Марія.
— От і бережи. Чоловіки не люблять, коли їх міняють на хворих дітей.
Марія тоді відмахувалася. Вона думала: Ольга просто самотня, зла на всіх. Розлучена, син живе в колишнього чоловіка, грошей вічно не вистачає. То просить позичити до зарплати, то скаржиться на кредити, то шепочеться в коридорі зі Світланою Іванівною. Марія жаліла її, підміняла, коли в Ольги «раптово боліла спина», приносила суп у банці, коли та лежала з температурою.
Тепер, сидячи на зупинці з коробкою в руках, Марія раптом згадала, як два тижні тому Ольга вискочила з процедурної, притискаючи до грудей синю теку. Побачивши Марію, різко зачинила двері плечем.
— Що там? — спитала Марія.
— Та нічого. Акти на списання. Світлана дістала вже.
І ще згадала: тієї ночі, коли зникли препарати, Ольга наполягла, щоб Марія пішла в шосту палату сама.
— У тебе рука легка, — сказала вона. — А я в приймальне збігаю.
Марія тоді навіть була вдячна, що Ольга довіряє їй дітей.
До квартири вона повернулася лише ввечері. Дощ скінчився, під’їзд пах котячим кормом, старою фарбою й смаженою цибулею. На третьому поверсі сусідка Тетяна визирнула з дверей.
— Машенько, це ти?
