А Павло зранку з якоюсь дамою виходив. Я думала, родичка.
Марія кивнула, не підводячи очей.
Ключ увійшов у замок туго. У передпокої стояли чужі чоботи. На тумбочці лежала жіноча заколка з перлинами. Із кухні долинав голос Павла:
— Я казав, вона сьогодні пізно.
Лєна сиділа за їхнім столом у Мариній домашній кофті. Тонка, доглянута, з манікюром кольору стиглої вишні. Побачивши Марію, підхопилася.
— Я зараз піду.
Марія подивилася на кофту. Цю кофту їй подарувала мама за пів року до смерті. М’яку, сіру, з витягнутими рукавами.
— Зніми, — сказала Марія.
— Що?
— Кофту зніми.
Лєна почервоніла, безпорадно глянула на Павла. Павло встав, роздратовано відсунув стілець.
— Машо, не влаштовуй сцену.
— Зніми мою кофту.
Голос у Марії був такий рівний, що їй самій стало страшно. Лєна квапливо пішла до кімнати, повернулася у своїй блузці, поклала кофту на спинку стільця й вискочила в передпокій. Двері грюкнули.
Павло залишився стояти посеред кухні.
— Ти задоволена? — спитав він.
Марія зняла пуховик. Руки тремтіли, блискавка ніяк не піддавалася.
— Коли це почалося?
— Не зараз.
— Коли?
— Пів року тому.
Вона сіла. Ноги перестали тримати.
Пів року тому Артем уже лежав у сьомій палаті. Пів року тому Марія щовечора читала йому про хлопчика, який шукає дорогу додому, а вдома її чоловік, виявляється, відчиняв двері іншій жінці.
— Чому не сказав?
Павло провів рукою по волоссю.
— Бо ти б не почула. Ти взагалі перестала чути. Я приходив — тебе нема. Я говорив — ти втомлена. Я хотів дитину, нормальну сім’ю, а ти носилася з чужим хлопчиком, який, прости господи, може ніколи не прокинутися.
Марія підвела голову. У вухах зашуміло.
— Не смій.
— Що «не смій»? Це правда. Ти з нього собі дитину вигадала. Бо своєї в нас немає.
Це було точне місце, куди бити не можна.
Після двох невдалих вагітностей Марія не плакала при Павлові. Не хотіла тиснути на нього своїм болем. Вона прала дитячі сорочечки, які встигла купити, складала їх у коробку й прибирала на антресоль. Павло тоді сказав: «Значить, не доля». І вона вирішила, що йому теж боляче, просто він інакше переживає.
Тепер вона зрозуміла: він просто відійшов убік.
— Іди, — сказала вона.
— Квартира на нас обох, — нагадав він.
— Іди сьогодні. Потім ділитимемо що хочеш.
Павло всміхнувся.
— Ти зараз у становищі, коли тобі краще не командувати. З роботи вилетіла, репутація під питанням. Я ще можу сказати, що ти давно дивна стала. Ночами невідомо де, ліки якісь…
Вона встала так різко, що стілець упав.
— Геть.
Павло подивився на неї, і вперше за багато років у його погляді майнуло не роздратування, а обережність. Він узяв куртку, телефон, ключі. Уже біля дверей сказав:
— Подумай. Без мене ти не вивезеш.
Коли двері зачинилися, Марія підняла стілець, поставила чайник, але не ввімкнула. Потім зняла з батареї сіру кофту, притисла до обличчя й уперше за день заплакала — беззвучно, широко розкритим ротом, бо якщо дати голосу вийти, вона боялася вже не зупинитися.
Перевірка тяглася майже місяць. Марія писала пояснювальні, ходила на розмови, приносила копії своїх змін, шукала свідків. Ольга казала, що нічого не пам’ятає. Світлана Іванівна дивилася крізь неї. Віктор Андрійович повідомив, що лікарня «не зацікавлена роздмухувати», якщо Марія звільниться за власним бажанням.
— Так усім буде легше, — сказав він, утомлено потираючи перенісся.
— Кому всім?
