Він не відповів.
Поліція формально опитала її, потім справа зависла: доказів для обвинувачення не вистачало, але й повернути добре ім’я ніхто не поспішав. У маленькому лікарняному світі чутки ходили швидше за ліфт. «Коваленко на препаратах попалася». «Ні, продавала». «Ні, чоловік пішов, вона зірвалася». Знайомі перестали дзвонити. У крамничці біля дому продавчиня, яка раніше відкладала їй свіжий хліб, тепер мовчки пробивала чек і не дивилася в очі.
Павло подав на розлучення. Через юриста вимагав продати квартиру або виплатити йому частку. На першому засіданні він сидів поруч із Лєною, яка вже не ховалася. Марія сиділа сама, у чорному пальті, з вологими долонями на колінах. Її адвокат був безплатний знайомий Тетяни, утомлений чоловік на ім’я Дмитро, який чесно сказав:
— Дива не буде. Частка в нього є. Проситимемо розстрочку, час.
— У мене немає роботи.
— Значить, шукатимемо.
Роботу вона шукала всюди. У приватну клініку її не взяли після дзвінка в колишню лікарню. У поліклініці завідувачка мило всміхалася доти, доки не почула прізвище.
— Ми вам передзвонимо.
Не передзвонювали.
Вона влаштувалася нічною доглядальницею до літньої жінки після інсульту. Удень мила підлоги в невеликому медичному центрі, де її ніхто не знав. Увечері поверталася додому з розпухлими ногами, ставила гречку на плиту, сідала на кухні й дивилася на вимкнений телефон. Іноді набирала номер відділення й скидала.
Вона не знала, чи живий Артем.
За три місяці після звільнення Марія не витримала. Купила яблука, дитячий йогурт, нову книжку й поїхала до лікарні. До поста її не пустили.
— Маріє Сергіївно, мені заборонили, — прошепотів той самий веснянкуватий охоронець. — Ви вже вибачте.
— Мені тільки дізнатися, як він. Артем із сьомої.
Охоронець зам’явся.
— Його перевели.
— Куди?
— Не знаю. Чесно. Папери забирали із соцслужби. Казали, у реабілітаційний центр.
— Він прокинувся?
— Я не знаю.
Марія стояла біля прохідної з пакетом яблук, відчуваючи, як у грудях повільно розливається порожнеча. Потім охоронець раптом озирнувся й тихо сказав:
— Наталія Павлівна звільнилася. А Ольга тепер старша. Світлана її просунула.
Марія подивилася на нього.
— Коли?
— За тиждень після вашого відходу.
Він злякався власних слів і відвернувся.
Додому Марія поверталася автобусом. На зупинках заходили люди, струшували сніг із комірів, пахли мокрою шерстю, цигарками, парфумами. Вона тримала на колінах пакет із яблуками й думала: «Значить, Ольга стала старшою». Думка була проста, суха, але в ній щось клацнуло.
Увечері вона зателефонувала Наталії Павлівні. Номер знайшла в старій записній книжці.
— Машенько, — голос колишньої завідувачки прозвучав перелякано. — Ти як?
Марія хотіла сказати «нормально», але не змогла.
— Ви знали?
На тому кінці довго мовчали.
— Я не знала, — нарешті сказала Наталія Павлівна. — Але підозрювала, що справа брудна.
— Чому мовчали?
— Бо в мене син хворів. Світлана натякнула, що якщо почну лізти, вона підніме стару історію із закупівлями. Там не було моєї вини, але папери підписувала я. Я злякалася, Машо.
Марія заплющила очі.
— Артема куди перевели?
