— У приватний реабілітаційний центр. За квотою через фонд. Дивно швидко оформили. Я тоді здивувалася.
— Він був безнадійний.
— Так, — тихо сказала Наталія Павлівна. — А потім раптом знайшлися гроші.
— Які гроші?
— Не знаю. Світлана сказала: «Не твоя справа. Радій, що дитину забирають».
Марія сіла на край ліжка. Простирадло було холодне.
— Наталіє Павлівно, тієї ночі запис у журналі був. Я писала.
— Я вірю.
— Хто міг стерти?
— Журнал паперовий. Будь-хто, у кого був доступ. Але Машо… там ще камери. Мені потім здалося дивним: запис обривався на кілька хвилин перед твоїм входом. Віктор Андрійович сказав, збій.
— Чому ви мені не сказали?
— Бо ти й так була на межі. А довести я нічого не могла.
Після розмови Марія довго сиділа в темряві. На столі вистигав чай. За стіною сусідська дитина вчила вірш і збивалася на одному й тому самому рядку. Марія раптом згадала фразу Ольги: «Акти на списання». Синя тека біля грудей. Зачинені плечем двері. Ще згадала, як Артем, нерухомий, лежав у палаті, а біля його ліжка одного разу стояла Світлана Іванівна й говорила комусь по телефону: «Поки він тут, нічого не підпишуть. Треба пришвидшити».
Тоді Марія подумала, що йдеться про переведення.
Тепер ці слова зазвучали інакше.
Вона почала збирати все, що могла. Старі повідомлення з колегами. Фотографії розкладів, які робила на телефон, щоб не забути зміни. Скриншоти, де Ольга просила її помінятися нічними. Голосові від Наталії Павлівни, записані вже пізніше, де та обережно підтверджувала обрив камер. Дмитро, адвокат, вислухав її в маленькому кафе біля суду, де на столах були липкі клейонки, а чай пах дешевим лимоном.
— Маріє, — сказав він, — підозри — не докази.
— Я розумію.
— Можна написати заяву про наклеп, про фальсифікацію документів, але без конкретики буде відмова.
— А якщо знайти Артема?
Дмитро подивився на неї уважно.
— Навіщо?
— Він був причиною. Я це відчуваю.
— Відчуття до суду не долучиш.
Марія стиснула чашку обома руками.
— Тоді допоможіть дізнатися, де він.
Дмитро зітхнув.
— Відомості про дитину під захистом. Ви йому не родич і вже не працівник. Офіційно вам не дадуть.
— А неофіційно?
— Не обіцяю зайвого. Спробую через запити до фондів, відкриті дані. Але якщо його всиновили або вивезли за кордон, слід може обірватися.
«За кордон» прозвучало як двері, що зачинилися назавжди.
Слід обірвався майже відразу. У реабілітаційному центрі, куди перевели Артема, телефоном відповідали сухо: «Таких даних не надаємо». Через знайому санітарку Марія дізналася тільки, що хлопчик пробув там близько року, потім його забрала прийомна сім’я. Яка — невідомо. Документи оформлювалися через органи опіки й благодійний фонд. Назва фонду Марії ні про що не говорила, але коли Дмитро перевірив його, насупився.
— Фонд закрито два роки тому. Засновниця — родичка Світлани Іванівни.
— Ви серйозно?
— За документами все чисто. Формально допомагали дітям. Але закрилися швидко.
Марія поклала долоню на груди. Серце билося надто часто.
— Значить, гроші на Артема могли йти через них?
