— Могли. Або ні. Треба перевіряти.
Але перевіряти було нічим. У Дмитра були інші справи, у Марії — борги, зміни, судові листи від Павла. Навесні квартиру все-таки довелося продати. Її частина пішла на погашення іпотеки, старі кредити, адвоката й маленьку кімнату в комунальній квартирі на іншому кінці міста. Павло забрав свою частку й зник із її життя разом із Лєною, залишивши по собі порожні цвяхи на стіні й відчуття, ніби Марія сама винна, що була надто втомленою, надто вірною чужим дітям, надто мовчазною про свій біль.
Кімната була вузька, з одним вікном у двір. На кухні сусід Микола смажив рибу вечорами, сусідка Ірина вічно сушила білизну над плитою, у коридорі рипіли спільні дверцята шафи. Перші місяці Марія прокидалася вночі, не розуміючи, де вона, і тягнулася рукою до Павла, якого вже не було. Потім перестала тягнутися. Потім перестала чекати дзвінків.
Вона знайшла роботу в маленькому хоспісі при благодійній організації. Там не питали надто багато, бо людей завжди бракувало. Керівниця, суха жінка Анна Вікторівна, уважно прочитала її трудову, подивилася на неї поверх окулярів і спитала:
— Зможете працювати з тяжкими?
— Зможу.
— Тут не героїзм потрібен. Тут щодня мити, годувати, слухати, терпіти родичів і не брехати хворим.
— Я вмію.
Анна Вікторівна кивнула.
— Тоді завтра виходьте.
У хоспісі Марія поступово навчилася знову дихати. Там ніхто не називав її святою. Ніхто не казав «догралася». Там старі сварилися, плакали, просили оселедця, згадували перше кохання, ховали цукерки під подушкою. Марія міняла простирадла, ставила уколи, тримала за руку тих, хто боявся ночі. Іноді читала вголос. Не тільки казки — листи, старі листівки, рецепти, молитви без назв, нотатки з блокнотів. Голос у неї став нижчий, спокійніший.
Але щороку наприкінці осені вона купувала маленьку дитячу книжку й ставила на полицю. Для Артема. Не знаючи, живий він чи ні, пам’ятає він хоч щось, прокинувся чи ні, навчився чи заново ходити, говорити, тримати ложку. Іноді їй здавалося, що це божевілля. Іноді — що це єдина ниточка, яка пов’язує її колишнє життя з тією Марією, яка не зрадила хлопчика, навіть коли всі сказали: «марно».
Минуло сім років.
Марії було сорок три, коли конверт з’явився в поштовій скриньці.
День почався огидно. У хоспісі вночі померла Віра Никитівна, яка тиждень умовляла Марію принести їй червону помаду, «бо не можна йти до чоловіка ненамальованою». Марія принесла, але Віра Никитівна вже майже не розплющувала очей. Уранці Марія витерла їй обличчя, акуратно нафарбувала губи, застебнула чисту нічну сорочку й вийшла в коридор. Там прихилилася до стіни, закрила обличчя долонею й стояла так, доки санітарка не торкнулася її плеча.
Після зміни вона йшла додому через мокрий двір. На лавці сиділи підлітки, сміялися з телефона, біля сміттєвих баків ворони рвали пакет. У під’їзді лампочка блимала, як утомлене серце. Марія піднялася на третій поверх, відчинила скриньку й побачила конверт.
Щільний, кремовий, з чужими марками, без зворотної адреси, тільки її ім’я: «Марії Сергіївні Коваленко». Почерк був акуратний, дорослий, трохи нахилений праворуч.
Вона подумала спершу, що це помилка. Потім побачила всередині тонку твердість — ніби фотографія чи картка. Пальці раптом стали ватяними. Вона піднялася до кімнати, не роззуваючись сіла на ліжко, поклала конверт на коліна. Хвилин п’ять просто дивилася.
За стіною Микола сварився з телевізором. На кухні дзенькнула каструля. Десь унизу грюкнули двері під’їзду.
Марія розкрила конверт кухонним ножем.
Усередині лежали лист на кількох аркушах, стара лікарняна фотографія, складена копія якогось документа й маленька закладка з картону — потерта, з намальованим олівцем зайцем. Таку закладку вона колись вкладала в книжку «Казки на ніч», щоб не шукати місце.
Вона розгорнула перший аркуш.
«Мамо Машо, якщо ви читаєте цього листа, значить, я нарешті знайшов вас».
Марія заклякла.
Очі бігали по рядку, але розум відмовлявся йти далі. «Мамо Машо». Ніхто ніколи так її не називав. У грудях ніби відкрилася стара рана, про яку вона навчилася не думати. Вона поклала листа на покривало, встала, зробила два кроки до вікна й назад. Потім знову сіла. Руки тремтіли так, що папір зашурхотів.
Вона читала повільно, іноді зупиняючись, бо літери розпливалися.
«Я не знаю, чи пам’ятаєте ви мене. Мене звали Артем Мельник. У лікарні я лежав у сьомій палаті біля вікна. Мені потім розповіли, що в мене були трубки, апарати і що я майже не мав вижити. Я не пам’ятаю пожежі. Не пам’ятаю маму того дня. Але я пам’ятаю ваш голос.
Лікарі казали, що я був у комі й нічого не розумів. Мабуть, вони не зовсім мають рацію. Спершу це були просто звуки. Як вода за стіною. Потім окремі слова. “Не поспішай”. “Ми почекаємо”. “Жив-був хлопчик, який забув дорогу додому”. Я не міг розплющити очей, не міг поворухнутися, але іноді мені здавалося, що якщо ви перестанете читати, я провалюся туди, звідки вже не виберуся.
Мене забрала сім’я, яка живе далеко. Я не писатиму назви місця, бо поки тривають юридичні справи. Вони хороші люди. Вони вчили мене заново сидіти, ходити, тримати ложку, читати. Коли я зміг говорити, я називав вас мамою Машею. Прийомна мама не ображалася. Вона сказала: значить, у тебе дві мами — одна народила, друга кликала назад.
Я довго шукав вас. Мені казали, що ви звільнилися. Потім я знайшов старі документи. І зрозумів, що ваше звільнення пов’язане зі мною».
Марія зупинилася. У кімнаті стало тісно. Вона потягнулася до склянки на тумбочці, але та була порожня. У горлі пересохло.
Далі почерк ставав трохи різкішим, ніби людина писала, стримуючи злість.
«У моїй справі є дивності. Мама, яка мене всиновила, нещодавно показала мені копії. Виявилося, після смерті моєї рідної мами на моє ім’я було оформлено компенсацію за кімнату, де ми жили, і ще гроші від страховки. Я не знаю всіх деталей, цим займається юрист. Частина грошей мала піти на моє лікування. Але майже все пройшло через фонд, яким керувала родичка жінки з вашої лікарні. У документах є підпис, що ви нібито отримали препарати для мене в ніч перед моїм переведенням і порушили порядок обліку. Ще є службова записка, де написано, що ви “емоційно нестабільні” і “надто прив’язані до дитини”.
Але я пам’ятаю інше…
