Я пам’ятаю, як дві жінки говорили біля мого ліжка. Одну звали Світлана Іванівна. Другу — Оля. Оля плакала й сказала: “Вона ж запис зробила”. А Світлана відповіла: “Запису не буде. Камера теж не побачить. Чи ти хочеш сама відповідати за нестачу?” Потім Оля сказала: “А якщо хлопчик отямиться?” Світлана засміялася й сказала: “Він овоч. А Коваленко все одно ніхто не повірить”.
Я не розумів тоді слів. Вони спливли пізніше. На реабілітації психологиня просила мене записувати все, що приходить уривками. Я записував. У мене досі є той зошит. І ще одна річ.
Перед переведенням ви залишили в книжці закладку із зайцем. Книжка потрапила до моїх речей. Між сторінками виявився маленький папірець — копія аркуша з журналу. Напевно, ви вклали випадково або хотіли переписати. Там є ваш запис за ту ніч. Час. Палата. Ваш підпис. Я додаю скан. Оригінал у юриста.
Я не знаю, що у вас забрали через цю брехню. Але я хочу повернути хоча б правду».
Марія вчепилася пальцями в край листа. Папір хруснув.
Копія аркуша з журналу. Вона згадала так яскраво, що навіть запахла та ніч: у палаті Артема вона читала про срібний ключик, а потім згадала, що журнал залишився розгорнутим на посту. Уранці мала бути перевірка, і вона іноді робила собі знімки сторінок на телефон, щоб звірити призначення. Але телефон тоді розрядився. Вона могла вирвати чернетковий аркуш? Ні. Зачекайте.
У неї була звичка підкладати під руку маленькі аркушики зі зіпсованих ксерокопій, коли писала в журналах, щоб не продавити сторінки. Тієї ночі копіювальний апарат зажував аркуш, на ньому віддрукувалася частина сторінки з її записом. Вона поклала той аркуш у книжку, щоб потім викинути, і забула.
Дрібниця. Сміття. Сім років пролежало між казками.
Марія підняла фотографію. На ній був молодий чоловік років сімнадцяти-вісімнадцяти. Худий, високий, з трохи нерівною усмішкою. В одній руці тростина, друга лежить на плечі жінки з м’яким обличчям. Очі в нього були ті самі — темні, з довгими віями. На звороті: «Я навчився стояти. Тепер хочу, щоб і ви перестали падати».
Марія притисла фотографію до грудей. Сльози текли по обличчю, але вона не схлипувала. Тільки плечі дрібно тремтіли, ніби від холоду.
Наступного дня вона прийшла до Дмитра без дзвінка. Він тепер винаймав маленький кабінет у старій діловій будівлі з облупленими сходами. Секретарка намагалася її зупинити, але Марія так подивилася, що та мовчки відчинила двері.
— Марія? — Дмитро підвівся з-за столу. Волосся в нього посивіло на скронях, але голос залишився той самий. — Що сталося?
Вона поклала перед ним лист, копію аркуша журналу, фотографію, закладку.
— Він живий.
Дмитро не відразу зрозумів.
— Хто?
— Артем.
Він сів назад, повільно взяв листа. Читав довго. На середині зняв окуляри, протер, знову вдягнув. Коли дійшов до фрази про «овоч», стиснув щелепу так, що на вилицях виступили жовна.
— Це серйозно, — сказав він.
— Цього достатньо?
— Для початку — так. Для кінця — ні. Але тепер у нас є нитка. Треба зв’язатися з його юристом, отримати завірені копії, свідчення, медичні записи психологині, документи фонду. Плюс твої старі матеріали. І Наталія Павлівна.
Марія сіла навпроти. У неї вперше за багато років не тремтіли руки.
— Я хочу, щоб вони відповіли.
Дмитро подивився на неї уважно.
— Це буде довго. І брудно. Вони захищатимуться. Світлана напевно не сама. Ольга може все заперечувати.
— Нехай.
— Павло може знову спливти, якщо знадобляться свідчення про наслідки.
Марія всміхнулася. Гірко, але спокійно.
— Він і так усе життя хотів бути важливим. Зрадіє.
Дмитро не всміхнувся…
