— Тобі доведеться знову все пережити. Звільнення. чутки. розлучення. Продаж квартири. Запитання будуть неприємні.
Марія провела пальцем по закладці із зайцем.
— Я сім років це переживаю без запитань. Тепер хоча б буде навіщо.
Робота почалася не з гучних викриттів, а з листів, запитів, очікування й нудотної бюрократії. Артемів юрист зв’язався з Дмитром через захищену пошту, потім був відеодзвінок. На екрані з’явився Артем — уже дорослий, але Марія все одно побачила хлопчика на лікарняному ліжку. Він сидів у світлій кімнаті, поруч стояла чашка, на стіні висіла дошка з розкладом занять. Говорив він трохи повільно, іноді добирав слова, але дивився прямо.
Марія не змогла відразу сказати ані слова.
— Добрий день, мамо Машо, — сказав він і всміхнувся ніяково, ніби боявся, що має на таке звертання замало права.
Вона затулила рот долонею. Клубок у горлі став таким великим, що боляче було дихати.
— Артеме, — нарешті прошепотіла вона. — Ти виріс.
— Я старався, — відповів він.
Вони мовчали. Дмитро делікатно відвернувся до вікна.
— Я думала, ти помер, — сказала Марія.
— Я теж іноді так думав, — тихо сказав Артем. — Але ви читали. Я сердився на вас.
— За що?
— Ви весь час казали: “Не поспішай”. А я хотів швидше.
Марія засміялася крізь сльози. Артем теж усміхнувся, але очі в нього почервоніли.
Потім уже говорили юристи. Про документи, фонд, медичні виписки, зошити психологині, перекази грошей. Виявилося, рідна мати Артема перед смертю судилася з власником будинку через незаконне перепланування, через яке пожежна сигналізація не спрацювала. Після її загибелі було укладено мирову угоду, компенсація надійшла на рахунок дитини під контролем опіки. Частина коштів справді пішла на лікування. Але значні суми переказувалися фонду за «додаткову реабілітацію», якої Артем у той період фактично не отримував. У документах стояли підписи представників лікарні, фонду й опіки. Серед службових паперів була записка Світлани Іванівни, де Марію змальовували майже небезпечною фанатичкою, здатною «самовільно розпоряджатися препаратами заради дитини».
— Їм потрібен був цап-відбувайло, — сказав Дмитро після дзвінка. — Нестача препаратів могла бути не головною метою. Можливо, через списання прикривали гроші або ліві закупівлі. А ти заважала, бо була поруч із хлопчиком щовечора й могла помітити переведення, документи, розмови.
— Ольга боялася.
— Ольга, найімовірніше, брала участь заради посади або грошей. Або її тримали чимось.
Марія згадала Ольжині скарги на кредити, синю теку, її надто м’яке «я тут сама».
— Вона знала, що мене ламають.
— Так.
Слово впало важко. Але Марія раптом не відчула колишньої безпорадності. Біль був, злість була, але під ними з’явилося інше — рівна тверда опора.
Першу офіційну заяву вони подали за тиждень. Потім другу — про перевірку фонду. Потім скаргу до медичного нагляду. Потім клопотання про долучення документів зі справи Артема. Відповіді приходили повільно, з відписками, але Дмитро не відступав. Артем записав докладне відеозвернення. Його психологиня дала висновок: спогади фрагментарні, але фіксувалися з раннього періоду відновлення, до того як Артем міг знати імена працівників із документів. Це не було дивовижним «він усе чув і запам’ятав ідеально». Це були уламки: інтонації, імена, фрази, страх. Але разом із копією журналу, фінансовими переказами й обривом камери вони складалися в малюнок.
Наталія Павлівна погодилася дати свідчення. Перед зустріччю з Дмитром вона зателефонувала Марії.
— Я мала тоді стати поруч із тобою, — сказала вона.
Марія сиділа на кухні комуналки, перед нею вистигав чай. Микола за сусіднім столом мовчки чистив картоплю й удавав, що не слухає.
— Так, — сказала Марія. — Мали.
На тому кінці почувся тихий вдих.
— Ти не пробачиш?
Марія подивилася у вікно. У дворі хлопчик у синій куртці намагався підняти з землі мокрий м’яч, але той вислизав. Мати терпляче чекала поруч.
— Не знаю, — відповіла Марія чесно. — Але якщо скажете правду, мені стане легше.
Наталія Павлівна сказала правду. Не всю відразу — спершу обережно, потім, коли слідчий показав їй копії фінансових документів, докладніше. Вона підтвердила, що Світлана Іванівна тиснула на відділення, вимагала пришвидшити переведення Артема, розпоряджалася ключами, мала доступ до журналів і камер через знайомого техніка. Розповіла про розмову, де Світлана сказала: «Коваленко надто багато бачить. Треба прибрати її до перевірки».
Технік теж знайшовся. Уже працював в іншому місці. На першому допиті м’явся й повторював: «Не пам’ятаю». На другому, коли йому показали платежі від фонду на картку його дружини, зблід і попросив води.
Ольгу викликали останньою.
Марія побачила її біля будівлі суду через вісім місяців після початку перевірки. Ольга змінилася: погладшала, волосся пофарбувала в надто чорне, під очима лежали тіні. На ній було дороге пальто, але ґудзик біля коміра бовтався на нитці. Вона стояла біля сходів, курила й дивилася на Марію з ненавистю і страхом водночас.
— Задоволена?
