— спитала вона, коли Марія підійшла ближче.
Марія зупинилася.
— Ні.
— Авжеж. Ти ж у нас страждальниця. Усі мають ридати.
— Чому, Олю?
Ольга затягнулася так сильно, що цигарка затріщала.
— А ти не знаєш? Ти завжди була хороша. Усі тебе любили. Діти — Машенька, лікарі — Машенька, родичі — дякуємо, Машенька. А я що? Я гарувала не менше. У мене син, кредити, колишній аліменти затискав. Світлана сказала: допоможеш — станеш старшою, закриєш борги. І взагалі, препарати вже списані, ніхто не постраждає.
— Я постраждала.
Ольга смикнула плечем.
— Я не думала, що так буде.
— Ти бачила, як було.
— Ти сама винна, — раптом вигукнула Ольга. Люди біля входу озирнулися. — Не можна так лізти до чужої дитини! Не можна всім показувати, яка ти добра! Ти думаєш, мені не було його шкода? Було! Але жалістю рахунки не оплатиш!
Марія дивилася на неї й відчувала не тріумф, а втому. Ольга плакала зло, некрасиво, розмазуючи туш по щоках.
— Ти могла сказати правду тоді.
— А ти б мене врятувала? — Ольга засміялася. — Ти себе ж не врятувала.
Марія повільно кивнула.
— Тоді не врятувала. Зараз рятую.
Вона пройшла повз. Ноги трохи підкошувалися, але спина залишалася рівною.
Судові засідання були виснажливими. Не все вдалося довести так, як хотілося. Не було кіношної сцени, де винні падають на коліна. Світлана Іванівна трималася холодно, говорила про «робочу необхідність», «помилки документообігу», «особисту неприязнь колишньої працівниці». Її адвокат намагався виставити Марію жінкою з травмою після розлучення, яка мститься лікарні за звільнення.
— Ви справді читали казки дитині після зміни? — спитав він одного разу з неприємною усмішкою.
— Так.
— Без призначення лікаря?
— Для читання казок призначення не потрібне.
У залі хтось тихо фиркнув. Суддя підвела очі.
— Ви були емоційно прив’язані до пацієнта?
Марія подивилася на Артема на екрані відеозв’язку. Він сидів зосереджено, стиснувши долоні.
— Так, — сказала вона. — Я була до нього прив’язана. Він був дитиною і лежав сам. Це не злочин.
Адвокат замовк на секунду.
Потім виступав Артем. Він не говорив довго. Розповів, що пам’ятає голос Марії, фрази Світлани й Ольги, страх, слово «овоч», яке зрозумів пізніше. Розповів, як знайшов закладку й копію аркуша журналу. Коли він сказав: «Я жива людина, а не зручний рядок у документах», Марія побачила, як Наталія Павлівна закрила обличчя хустинкою.
Вирішальною стала не одна папірчина, а сукупність. Копія сторінки журналу із записом Марії, експертиза паперу й давності чорнила. Дані про втручання в систему відеоспостереження. Платежі технікові. Перекази через фонд на рахунки родичів Світлани Іванівни. Службові записки, підготовлені заздалегідь, ще до ночі зі «зникненням». Свідчення Наталії Павлівни. Часткове зізнання Ольги, яка після очної ставки з техніком зламалася й розповіла, як Світлана змусила її переписати журнал, а потім пообіцяла закрити кредит.
— Я думала, Машу просто переведуть, — плакала Ольга. — Я не хотіла, щоб вона квартиру втратила. Чоловіка. Роботу. Я не знала, що Павло…
— Не вимовляйте його імені, — сказала Марія тихо.
Ольга замовкла…
