Павла теж викликали. Він прийшов у дорогому шарфі, постарілий, але все ще впевнений у своїй правоті. Лєни поруч не було. Казали, вони розійшлися через два роки.
— Колишня дружина справді тяжко переживала звільнення, — сказав він. — Але вона й до того була не зовсім… стійка. Увесь час у лікарні. З чужими дітьми.
Дмитро підвівся.
— Скажіть, Павле, ви почали стосунки з іншою жінкою до звільнення Марії Сергіївни?
Павло почервонів.
— Це не стосується справи.
— Стосується оцінки ваших слів про її стан. Відповідайте.
— Так.
— Ви використовували службовий скандал, щоб тиснути на неї під час поділу квартири?
— Ні.
Дмитро поклав на стіл роздруківки повідомлень. Марія впізнала їх: «Без мене ти не вивезеш», «з твоєю репутацією тобі краще погодитися», «у суді розкажу, як ти вешталася в лікарню ночами».
Павло зблід.
— Це було на емоціях.
Марія дивилася на нього й дивувалася: колись вона боялася втратити цього чоловіка. Тепер перед нею сидів чужий чоловік, дрібний у своєму страху, жалюгідний у спробі виглядати гідно.
Рішення суду й результати перевірок не повернули Марії сім років. Світлану Іванівну визнали винною за кількома епізодами, пов’язаними з шахрайством, фальсифікацією документів і незаконним обігом препаратів; частину справ виділили окремо. Її родичку по фонду теж притягнули. Технік отримав м’якше покарання за співпрацю. Ольга уклала угоду, втратила право працювати в медицині на кілька років і мала відшкодовувати збитки. Лікарню зобов’язали офіційно спростувати відомості, відновити запис у трудовій історії Марії й виплатити компенсацію. Сума була не казкова, не перетворювала життя на свято, але дозволяла закрити борги й внести перший внесок за маленьку однокімнатну квартиру.
Павло намагався зателефонувати після суду.
Марія побачила його ім’я на екрані й довго дивилася, поки телефон вібрував на столі. Потім натиснула «відхилити». За хвилину прийшло повідомлення: «Нам треба поговорити. Я не все розумів тоді».
Вона набрала у відповідь: «Ти розумів достатньо». І відправила.
Після цього його номер заблокувала.
Найважчим виявилося не виграти справу, а повірити, що тепер можна жити без постійного очікування удару. Перші тижні після рішення Марія прокидалася о четвертій ранку з шалено калатаючим серцем, прислухалася до звуків комуналки й не могла зрозуміти, чого боїться. На роботі Анна Вікторівна одного разу забрала в неї з рук лоток із ліками.
— Іди додому.
— У мене зміна.
— У тебе руки тремтять.
Марія подивилася вниз. Справді, пальці тремтіли, ампули тонко дзвеніли одна об одну.
— Я впораюся.
— Давала собі раду сім років. Тепер спробуй відпочити.
Марія вийшла на вулицю й раптом не знала, куди йти. Раніше кожна хвилина була зайнята боротьбою: заробити, довести, витерпіти, не розвалитися. Тепер з’явилося вільне місце, і в ньому було страшно. Вона купила булочку в кіоску, сіла на лавку й їла маленькими шматочками, відчуваючи смак маку, теплого тіста, солодкої глазурі. Небо було бліде, весняне. Біля зупинки дівчинка в рожевій шапці читала вголос молодшому братові якусь смішну книжку. Хлопчик реготав і просив: «Ще!»
Марія заплакала просто на лавці. Не від болю. Від того, що світ, виявляється, весь цей час і далі був живим.
Артем приїхав через три місяці.
Його прийомна сім’я супроводжувала його до аеропорту в іншому місці, далі він добирався з помічником і юристом. Марія зустріла його біля виходу із зали прильоту. Вона приїхала надто рано, стояла біля скляної огорожі з букетом простих білих хризантем і не знала, чи доречно дарувати квіти чоловікові, який був для неї водночас дитиною з палати й дорослою людиною зі своїм життям.
Коли він з’явився, високий, худий, з рюкзаком на одному плечі й складною тростиною в руці, Марія спершу не рушила. Він теж зупинився. Кілька секунд вони дивилися одне на одного крізь потік людей із валізами, пакетами, сонними дітьми.
Потім Артем ступив до неї. Нога в нього трохи запізнювалася, але він ішов упевнено.
— Мамо Машо? — спитав він тихо, хоча знав.
Вона кивнула. Букет затремтів у руках…
