Для всіх — помер.
Десять років я жив під чужими іменами. Працював на півночі, у портах, на складах, у місцях, де люди не ставлять зайвих запитань, якщо ти вмієш мовчати й тримати слово. Я накопичував гроші, збирав відомості, запам’ятовував прізвища, клички, звички, слабкі місця. Не квапився. Помста, якщо вже їй судилося статися, не має бути гарячим спалахом. Її треба витримати в холоді, доки вона не стане твердішою за лід.
Напередодні я повернувся.
Перетнув межу далекого району на непримітній машині, нікому не повідомивши, де і коли з’явлюся. Але один зі старих контактів виявився гнилим. Мороз дізнався. Біля мосту, де дорога звужувалася між яром і бетонною опорою, на мене чекали три машини.
Вони перекрили проїзд. Фари вдарили в лобове скло. Потім почалася стрілянина.
Я вдарив по газу, протаранив одну машину, відкинув її вбік і вирвався з кільця. За мною гналися довго, майже до самого лісу. Кулі били по кузову, скло кришилося, метал дзвенів, як проклятий дзвін. Одна куля пробила дверцята й увійшла в плече.
Я звернув на стару лісову дорогу, машину занесло на багнюці. Останнє, що пам’ятаю, — темні стовбури дерев, перекидання, удар і смак крові в роті.
Тепер я лежав у чужому домі й слухав, як потріскує ґніт лампи.
Жінка з’явилася безшумно. Я помітив її лише тоді, коли вона вже стояла поруч. У руках — металевий таз, пляшка мутного спирту й мисливський ніж із темним від вогню лезом.
— Не сіпайся, — сказала вона низьким голосом. У ньому була легка хрипота, ніби вона багато років розмовляла з вітром. — Куля глибоко. Почнеш битися — буде гірше.
Я підвів погляд. У її очах не було жалю. І страху теж не було. Лише рівна впевненість людини, яка вже бачила чужий біль і знає, що з ним робити.
— Працюй, — вичавив я.
Вона хлюпнула спирт просто на рану.
Світ осліп на секунду. Біль вибухнув білим світлом, прошив тіло до п’ят. Я вчепився лівою рукою в край тапчана так, що нігті ввійшли в дерево. Ані звуку. Ані стогону. Лише дихання зірвалося, стало рваним, важким.
Перед очима стояло обличчя Мороза. Його спокійна усмішка. Самовдоволений погляд. Він завжди був певен, що встиг поховати мене.
Ця ненависть тримала краще за будь-який наркоз.
Жінка працювала повільно, без метушні. Ніж входив у тканину, її пальці рухалися точно, майже дбайливо. За вікном по даху стукотів дощ, десь у печі осипалося вугілля, і в цій тісній кімнаті залишалися тільки біль, запах спирту й її тихе дихання.
Нарешті пролунав короткий металевий дзвін. Куля впала на дно таза.
Жінка знову обробила рану, приклала до плеча теплий компрес із розтертих трав. Від них пахло полином, димом і гіркою землею. Потім туго перебинтувала плече чистим полотном.
— Житимеш, — сказала вона, витираючи руки. — Якщо гарячка не візьме. Мене звати Мирослава.
— Андрій, — відповів я, ледь ворушачи губами.
— Спи, Андрію. До ранку тебе тут не знайдуть. А вранці думатимемо.
Я заплющив очі й провалився в тягучий сон, де не було ні облич, ні слів — тільки темний коридор минулого й п’ятнадцять хвилин, яких мені не вистачило, щоб урятувати Марії життя.
Ранок прийшов тихо.
Дощ ущух. Крізь маленьке вікно просочувалося тьмяне сіре світло. У домі пахло сирою деревиною, пічним димом і сушеними травами. Я розплющив очі й прислухався до себе. Плече боліло, але інакше. Не рвало зсередини, не пекло гарячковим вогнем. Мирослава знала свою справу.
Я підвівся на лікті. Кімната була бідною, але в ній не було занедбаності. Усе стояло на своїх місцях. Чиста лава, старий стіл, вишкрябанний до світлих смуг, пучки трав під стелею, залізна піч у кутку, кілька потемнілих образків без дорогих оздоб. Моя куртка висіла на стільці біля печі, відчищена від бруду й крові настільки, наскільки це було можливо.
Я сів. Підлога пішла з-під ніг хвилею. Голова запаморочилася, у роті пересохло. Втрата крові, безсонна ніч, тридцять годин без нормальної їжі — тіло виставляло рахунок.
І саме в цю мить ззовні долинув звук моторів.
Я завмер…
