Хрускіт гравію під широкими колесами. Важкі дверцята. Чоловічі голоси. Сміх, надто гучний для ранкової тиші.
Вони приїхали.
Пси Мороза прочісували район. Знайшли машину в кюветі, пішли по слідах. Багнюка вела просто до дому Мирослави.
Я підвівся. Ліва рука звично ковзнула до пояса, де мав бути пістолет, але пальці намацали порожнечу. Зброя лишилася в машині. У кімнаті, біля печі, стояла важка залізна кочерга. Я дійшов до неї, спираючись об стіну, взяв і став збоку від входу.
Якщо вони увійдуть, я встигну забрати хоча б одного. Може, двох. Помирати, притиснувшись до стіни, я не збирався.
Двері із сіней відчинилися. На порозі з’явилася Мирослава. Вона подивилася на мене, потім на кочергу в моїй руці. Її обличчя не змінилося.
— Поклади, — сказала вона тихо. — Ти й кроку нормально ступити не можеш.
— Вони прийшли по мене. Іди чорним ходом. Скажи, що знайшла мене вже мертвим.
Вона підійшла до вікна, трохи відсунула фіранку й подивилася на подвір’я.
— У моєму домі кров не проливали, — промовила вона. — І сьогодні не почнуть.
— Ти не розумієш, хто це.
— Розумію достатньо.
Вона розвернулася й вийшла.
Я хотів піти слідом, але слабкість ударила під коліна. Я опустився біля стіни, припав оком до щілини між розсохлимися дошками сіней. Подвір’я було видно не повністю, але досить.
Їх було п’ятеро. Шкіряні куртки, важкі черевики, впевнені рухи людей, звиклих, що їм поступаються дорогою. Двоє тримали бити. Один, що стояв попереду, тримав руку біля пояса. Чорне руків’я пістолета виглядало з-під куртки.
Я впізнав його.
Кирпа. Років тридцять. Голена голова, шрам через ліву брову, важкий ланцюг на шиї. Один із бригадирів Мороза. Тупий, жорстокий, небезпечний саме тим, що задоволення від чужого болю заміняло йому розум.
Мирослава вийшла на ґанок. Вона стояла на верхній сходинці, схрестивши руки на грудях, і дивилася на них згори вниз.
— Господине! — гукнув Кирпа, плюнувши просто на сходи. — Чоловіка вночі не підбирала? Машина його внизу валяється, крові — хоч відром черпай.
Мирослава мовчала.
Мовчання дратувало його сильніше за відповідь. Він звик, що люди починають виправдовуватися ще до того, як він устигне договорити.
— Ти що, язика проковтнула? — Він ступив ближче, пальці лягли на руків’я пістолета. — Виводь недобитка. Або ми твою халупу разом із тобою на піч перетворимо.
Я стиснув кочергу так, що заболили пальці. Треба було вийти. Не можна було дозволяти жінці стояти між мною і чужими кулями.
Я спробував підвестися. Плече вибухнуло болем, перед очима попливли темні плями. Я втримався тільки тому, що вчепився в стіну.
І тоді Мирослава заговорила.
Вона не підвищила голосу. Але кожне її слово прозвучало в ранковому повітрі так виразно, ніби вдарило в дзвін.
— Ти шукаєш чужу смерть, Кирпо. А своя вже стоїть у тебе за спиною.
Він сіпнувся.
Ніхто з його людей не називав його клички. Він сам її не вимовляв. На обличчі бандита майнула та сама мить, коли зухвалість поступається місцем першому, ще неусвідомленому страху.
— Ти… ти звідки знаєш? — вичавив він.
— Смерть не питає імені. Вона сама його пам’ятає. Того, кого ви хотіли добити, ви вже не дістанете. Він став вашим судом. До недільного ранку ніхто з вас не встоїть на ногах.
Бандити перезирнулися.
Вони не боялися поліції, бо годували її з рук Мороза. Не боялися судів, бо звикли купувати свідків. Не боялися конкурентів, бо самі стріляли першими. Але у світі, де люди щоночі чекали кулю з темряви, забобон був сильніший за закон. Пристріт, лихий знак, сказане вслід слово — все це в’їдалося під шкіру.
Кирпа спробував усміхнутися, але усмішка вийшла кривою.
— Ти диви, стара… — почав він, але голос підвів. Він відступив на пів кроку. — Якщо брешеш, згориш разом із цим домом. Ми ще повернемося.
Він махнув своїм.
— По машинах. Ліс прочешемо. З такою діркою він далеко не втік.
Вони пішли швидко. Майже бігом. Дверцята машин грюкнули одна за одною, мотори заревли, колеса викинули багнюку з-під протекторів. За хвилину подвір’я спорожніло.
Я сидів на підлозі й слухав, як стихає шум моторів. Усередині в мені підіймалося важке, гаряче відчуття. Навіть не вдячність. Щось щільніше, небезпечніше.
Ця жінка знала мене менше доби. Витягла кулю, прихистила, а тепер поставила себе під удар. Кирпа поїхав, бо злякався її слів. Але страх не вічний. Мороз не вірив ні в передбачення, ні в знаки. Він вірив тільки в трупи. Коли його люди повернуться без мене, він накаже підпалити дім…
