Мирослава увійшла до кімнати, підійшла до вмивальника й довго мила руки холодною водою. Так, ніби хотіла змити не бруд, а сам факт присутності цих людей на подвір’ї.
— Тобі треба поїсти, — сказала вона, не обертаючись. — Гарячка минула, але сил у тебе немає.
Я підвівся, тримаючись за стіну. Біль у плечі став терпимим, хоч кожен вдих віддавав тупим стуком.
— Ти розумієш, що зробила? — спитав я. — Ти підписала собі вирок. Мороз цього не пробачить.
Вона витерла руки рушником і повернулася.
— Моя доля не в його руках.
— Тепер у моїх, — сказав я жорстко.
Вона подивилася на мене уважно, без докору й без подиву.
Я сів на край тапчана. Ще вчора я був утікачем, пораненим звіром, що злетів у кювет. Десять років я готував холодну, точну помсту. Хотів зайти через документи, рахунки, людей, гроші. Хотів розорити Мороза, витягти з-під нього фундамент, залишити без влади і тільки потім прийти по нього особисто.
Але вранці все змінилося.
Він прислав своїх псів у дім жінки, яка врятувала мене. Отже, паперові війни закінчилися. Залишалася тільки справжня.
— Мирославо.
Вона зупинилася біля дверей.
— За п’ять кілометрів звідси є стара водонапірна вежа. Поруч — занедбаний колодязь. Під гнилим настилом закопано металеву скриньку. Я сховав її там п’ять років тому, коли приїздив на розвідку. Принеси її.
Вона не спитала, що всередині. Лише уважно подивилася на мене.
— Це допоможе нам дожити до неділі, — додав я. — І допоможе твоїм словам стати правдою.
Кілька секунд вона мовчала. Потім накинула стару ватянку й вийшла.
Коли двері зачинилися, я лишився сам. Сів, заплющив очі й почав подумки розкладати місто по клітинках. Склади, клуби, підпільні зали, ресторани, гаражі, квартири. Де Мороз тримав людей. Де зберігав гроші. Де збиралися бригадири. Десять років минуло, але логіка влади не змінювалася. Змінювалися вивіски, машини, костюми. Люди лишалися тими самими.
Вони думали, що шукають привида.
Вони забули, що привиди не втомлюються чекати.
Мирослава повернулася за дві години. Я почув її кроки ще в сінях. Легкі, втомлені, але рівні. Вона увійшла до кімнати, промокла до нитки. До подолу спідниці налипла чорна глина, волосся вибилося з-під хустки, дихання було важким.
У руках вона тримала брезентовий згорток, перев’язаний старою мотузкою. Коли опустила його на підлогу, дошки відповіли глухим металевим стуком.
Я став на коліно. Плече озвалося болем, але цей біль був правильний. Живий. Я розв’язав мотузку лівою рукою й зубами. Брезент розкрився, показавши довгий металевий ящик, потемнілий від часу. Замки заіржавіли. Я доклав зусилля, кришка піддалася.
У кімнату видихнуло запахом збройового мастила й старого заліза.
Запахом життя, яке я намагався поховати.
Я дістав укорочений автомат. Чорний метал тьмяно зблиснув у світлі лампи. Складаний приклад, потерта накладка, звична вага. Потім — два армійські пістолети, кілька споряджених магазинів, три ребристі гранати, загорнуті в промащене ганчір’я.
Мирослава стояла біля печі й дивилася. У її очах знову не було страху. Лише розуміння того, що двері, зачинені вранці, вже не втримають біду зовні.
— Ти приніс війну в мій дім, Андрію, — сказала вона…
