— Війна прийшла сама. Коли Кирпа переступив твоє подвір’я, вона вже була тут. Я просто дістав те, чим її закінчують.
Я взяв чисту ганчірку й почав витирати густе мастило із затворної рами. Монотонні рухи завжди повертали мені контроль. Метал під пальцями, сухе клацання механізму, перевірка, ще перевірка.
— Хто такий Мороз? — спитала Мирослава, сідаючи навпроти. — Чому вони шукають тебе так, ніби бояться навіть твого імені?
Я відклав деталь і подивився на свої руки, забруднені темним мастилом. Десять років я не розповідав цю історію вголос. Десять років носив її в собі, як уламок, який не можна вийняти, бо разом із ним вийде вся кров.
Але ця жінка мала право знати, кого вона врятувала.
— Його звати Роман, — почав я. — Колись ми були поруч. Дуже поруч. В іншому часі, коли місто ще не розуміло, що з ним відбувається. Закони переставали діяти, гроші з’являлися раптово, а люди, які вчора торгували насінням біля ринку, сьогодні купували охорону й зброю. Ми з Романом тримали рівновагу. Я домовлявся, він відповідав за силу.
Я перевірив хід затвора в пістолеті. Метал сухо клацнув.
— Але гроші змінюють не всіх однаково. У ньому вони розбудили голод. Йому стало замало частки, замало поваги, замало страху. Він захотів усе. Ринки, цехи, стоянки, підпільні зали. Потім поліз туди, куди я забороняв лізти, — у торгівлю отрутою. Я сказав йому зупинитися. Сказав, що після цього вже не буде дороги назад.
Мирослава не перебивала. Лише лампа потріскувала між нами.
— Він удав, що погодився. Ми потисли один одному руки. За три дні його люди прийшли до мене додому раніше за мене.
Горло перехопило. Я заплющив очі на мить і знову побачив під’їзд. Тьмяну лампочку. Прочинені двері. Тишу, в якій не було жодного правильного звуку.
— У мене була дружина. Марія. Двадцять вісім років. Учителька. Вона жила в книжках, у віршах, у якомусь своєму світлому світі. Я намагався тримати її подалі від усього, чим займався. Думав, зможу. Помилився.
Я стиснув руків’я пістолета.
— Не буду казати, що побачив. Не тому, що жалію тебе. Тому що мені самому не можна туди повертатися. Якщо дозволю деталям піднятися, втрачу холод. А холод зараз потрібен більше, ніж повітря.
Мирослава сиділа нерухомо. Її обличчя лишалося спокійним, але очі потемніли.
— Мороз хотів не просто вбити мене. Він хотів стерти все, що робило мене людиною. Коли я ввійшов, Марія була ще теплою. Я тримав її за руку й чув, як у дворі сміються діти. Світ продовжував жити, ніби нічого не сталося. А мій скінчився.
Я вдихнув.
— Потім увійшли ті, хто чекав на мене. Я дістав дві кулі й пішов. Зник на десять років. Працював на півночі, спав по чотири години, накопичував гроші, збирав відомості. Повернувся, щоб зруйнувати його не відразу. Хотів позбавити його влади, людей, грошей. Але тепер він зачепив тебе.
Я підвів погляд.
— Плани змінилися. Я вирву його з коренем. До неділі, як ти сказала.
Мирослава встала, підійшла до шафки, дістала чисту полотняну тканину й кинула мені на коліна.
— Витирай насухо. Зайве мастило збере бруд, і механізм підведе. Рука має пам’ятати рух, а голова — лишатися ясною. Злість допомагає підвестися, але командувати нею не можна.
Решта часу перетворилася на підготовку.
Тіло поверталося до мене повільно, але вперто. Відвари Мирослави, пов’язки, сон короткими провалами — все це витягало мене зі слабкості. Гарячка не повернулася. Біль став глухим, терпимим, хоч варто було різко повернутися, плече прострілювало до потемніння в очах.
Я змушував себе рухатися. Піднімати автомат лівою рукою. Переносити вагу. Працювати корпусом так, щоб поранений бік не заважав. Розбирати й збирати пістолети із заплющеними очима, доки пальці не починали діяти раніше за думку. У моїй справі помилка рідко діставала другий шанс.
У п’ятницю ввечері небо очистилося. Після дощів прийшов холод. Багнюка на подвір’ї взялася кіркою й дзвеніла під чобітьми. Над лісом висіли жорсткі зорі.
Я вдягнув чорну куртку. Під ліву руку ліг один пістолет, другий опинився за поясом. Автомат зі складеним прикладом, магазини й гранати я склав у стару спортивну сумку.
Мирослава стояла на ґанку, кутаючись у пухову хустку.
— Я не прощаюся, — сказав я біля хвіртки. — Якщо не повернуся до недільного ранку, збери речі й їдь. На столі адреса й гроші. На півночі є люди, вони сховають тебе.
— Ти повернешся, — відповіла вона.
— Упевнена?
