— Твій шлях іще не скінчився.
Я кивнув і пішов у ліс.
Сім кілометрів до траси довелося йти в темряві, оминаючи дорожній пост, який напевно контролювали люди Мороза. Ліс був холодний, мокрий, чужий, але я рухався легко. Тиша й темрява завжди були чесніші за людей. Вони не обіцяють безпеки, зате не зраджують.
За дві години я вийшов до старої бетонної зупинки. Дорога пустувала. Час від часу повз пролітали вантажівки, обдаючи узбіччя крижаним пилом. Третя машина зупинилася — стара гримуча вантажівка, що пахла соляркою ще до того, як відчинилися дверцята.
За кермом сидів стомлений чоловік років п’ятдесяти. Очі в нього були каламутні, обличчя сіре.
— До міста підкинеш? — спитав я.
Він оглянув мене, затримав погляд на сумці.
— Гроші є?
Я простягнув купюру. Він кивнув.
У кабіні було тепло, душно, пахло дешевим тютюном, пальним і мокрим одягом. Ми їхали мовчки. Водій не ставив запитань, а я не любив відповідати на ті, яких не пролунало.
Місто зустріло мене жовтими ліхтарями, брудним снігом і тривогою, розлитою в повітрі. На перехрестях стояли залізні кіоски з ґратами. Біля під’їздів курили чоловіки, схожі на тіні. Подвір’ями блукали собаки й люди, однаково загублені в новому житті, де одні їли вчорашні макарони, а інші замовляли дорогий коньяк і платили за чуже мовчання.
Я попросив зупинити біля старої човнової станції на околиці промислової зони.
Водій висадив мене й поїхав надто швидко. Можливо, відчув, що від пасажира тхне бідою.
Човнова станція була забутим місцем. Іржаві ангари, перевернуті човни, гнилі дошки причалів, вода біля берега, чорна й нерухома, як олива. Повітря тягнуло мазутом, пліснявою й сирістю.
Мені потрібна була одна людина.
Єдина з минулого, хто ненавидів Мороза так само сильно, як я, і все ще дихав.
Його звали Остап Мельник. Кличка — Швець. У колишні часи він був найкращим провідником через будь-які кордони, офіційна заборона для нього важила не більше, ніж паркан для кішки. Він возив апаратуру, коштовності, документи, відомості — все, за що платили і що можна було провести так, щоб ніхто не помітив.
Сім років тому Мороз зламав його. Швець відмовився платити збільшену частку. До нього приїхали люди Мороза, переламали руки й ноги, залишили жити на науку іншим. Він вижив, але ходити нормально вже не міг. Мороз улаштував його сторожем на цій гнилій станції, наче насмішку. Живий пам’ятник непокорі.
Я підійшов до маленької сторожки, оббитої почорнілим руберойдом. У вікні горіло каламутне світло. Зсередини долинало бурмотіння старого радіоприймача.
Стукати я не став. Натиснув на ручку й увійшов.
Усередині було так накурено, що защипало очі. У кутку червонів саморобний обігрівач. За столом, заваленим деталями від моторів, сидів сутулий чоловік у розтягнутому светрі. Його обличчя перетинали старі шрами. Ліве око було затягнуте каламутною плівкою. Почувши двері, він повернувся.
Секунду його єдине живе око лишалося порожнім.
Потім розширилося.
Швець спробував підхопитися, але ноги підвели. Він гепнувся назад на стілець, зачепив гайковий ключ, той із брязкотом упав на підлогу.
— Господи… — прохрипів він. — Андрій? Князь? Тебе ж… тебе ж убили. Мороз усім сказав, що тебе в лісі поклали.
— Чутки знову поквапилися, Остапе.
Я зачинив двері на засув, поставив сумку біля ніг і сів навпроти на перевернутий ящик.
— Здрастуй.
Він дивився на мене так, ніби боявся кліпнути. Тремтячою рукою потягнувся до цигарок, упустив пачку, спробував підняти, але пальці не слухалися.
— Ти справжній, — прошепотів він. — Повернувся. Усе-таки повернувся.
— Повернувся. Мені потрібна розкладка по Морозу. Де буває, де спить, де тримає гроші, хто поруч, де збирає бригадирів.
Швець провів рукою по обличчю. Пальців на руці бракувало, і цей жест виглядав особливо важким.
— Ти не розумієш, Андрію. Це вже не ті часи. Мороз давно не вуличне звірятко. Він тепер поважна людина. Фірми, ресторани, будівництва, охорона, чиновники, поліція. Він купив половину місцевої влади. Живе за високим парканом, камери, колишні військові в охороні, броньовані машини. До нього не підійти.
— До будь-якої фортеці є службовий вхід.
Я нахилився вперед.
— Учора його люди загнали мене в кювет. Сьогодні вранці погрожували жінці, яка не має до цієї історії жодного стосунку. Мороз забув правила. Я прийшов нагадати.
Швець замовк.
У його погляді майнуло щось давнє. Навіть не надія — злість, давно забита під страх і біль. Він подивився на свої покалічені руки, потім на ноги, які більше не носили його, як колись.
— Завтра ввечері, — сказав він нарешті.
Я чекав.
— Остання субота місяця. У Мороза звичка. Він збирає всіх бригадирів: звіти, частки, розбір помилок, гроші. Усі будуть в одному місці. Кирпа, Боров, Кость — усі.
— Де?
