— Ресторан «Корона». У центрі. Колишній міський клуб, який Мороз забрав кілька років тому. На такі вечори закриває залу під приватне обслуговування. Ззовні охорона в машинах. Усередині особисті люди, чоловік двадцять, усі озброєні.
— Як туди заходять продукти?
Швець насупився, пригадуючи.
— Через внутрішнє подвір’я. З боку старої котельні. Залізні ворота, службовий вхід, біля воріт зазвичай двоє. Перевіряють накладні.
— О котрій збір?
— Бригадири з’їжджаються на сьому. Мороз приїздить о восьмій. Потім сидять до ночі.
Я подумки побачив будівлю. Масивні колони, широкі сходи, велика зала на другому поверсі, службові коридори, кухня, директорський кабінет. У дитинстві туди ходили на кіносеанси, потім там улаштували ресторан для тих, хто вважав місто своєю власністю.
— Гроші де приймають?
— У кабінеті нагорі. Колишня директорська. Там сейф, здоровенний, як шафа. Ключ і код тільки в Мороза. Бригадири привозять готівку сумками.
Картинка склалася.
Усі щури в одній бочці.
Я підвівся.
— Дякую, Остапе.
Швець дивився на мене знизу вгору. У його здоровому оці блищала волога.
— Зроби це, Андрію. За Марію. За мої ноги. За всіх, хто роками ходить цим містом, опустивши очі. Випали їх.
— Я залишу тільки те, що можна буде очистити, — сказав я.
Ніч зустріла мене дрібним колючим дощем. Я йшов темними вулицями промислової зони, відчуваючи, як вага сумки тягне ліве плече, а рана праворуч починає знову нити. У мене лишалося менше доби.
Прямий штурм «Корони» був би дурістю. Там двадцять озброєних людей, бригадири, Мороз, охорона ззовні. Увійти через парадний вхід — означало померти на сходах.
Мені потрібен був хаос.
Треба було вибити з них упевненість до того, як вони встигнуть зрозуміти, що відбувається. Засліпити, оглушити, позбавити контролю. Світло. У таких місцях влада тримається на освітлених залах, камерах, охороні, звичці бачити небезпеку заздалегідь.
Я знав підстанцію, що живила центральний квартал. Десять років тому сам брав участь у розробці схем безпеки перших об’єктів Мороза. Він користувався моїми методами й вважав, що передбачив усе.
Він не передбачив тільки повернення мертвих.
На ніч я зняв квартиру в спилої жінки в сусідньому районі. Заплатив утричі більше, щоб вона не ставила запитань і пішла до знайомої. Квартира пахла перегаром, пилом і старим жиром. Шпалери відходили від стін, на кухні капав кран, підвіконня було чорне від кіптяви.
Мені потрібне було тільки місце, де можна розкласти зброю.
Автомат, пістолети, магазини, гранати. Я перевірив кожен набій. Не поспішаючи, без злості. У моєму плані не мало бути осічок. Будь-яка дрібниця могла стати останньою.
Потім я ліг на підлогу, поклав під голову куртку й заплющив очі. Треба було поспати хоча б кілька годин. Завтра тіло знадобиться мені цілком, навіть його хвора частина.
Перед сном я знову почув голос Мирослави.
«Ти прийшов по чужу смерть, а свою привів за плечима».
Я не вірив у пророцтва. Я вірив у холодний розрахунок, залізо й людей, які бояться сильніше, ніж думають. Але тієї ночі дав собі слово: її слова справдяться.
Я стану тим самим судом, який вони самі привели за собою.
Суботній ранок пахнув сирістю, іржею й потрісканою штукатуркою. Сіре світло ледь пробивалося крізь брудне скло. Я розплющив очі й кілька секунд дивився в стелю.
Злість згоріла. Лишився попіл, рівний і холодний. У такому стані людина не кидається на ворога. Вона робить те, що мусить.
Я підвівся. Плече озвалося глухим стуком, але рука слухалася. Умився крижаною водою з іржавого крана. Вода текла тонким струменем, пахла залізом. На продавленому дивані лежало те, що мало пережити цей день разом зі мною.
Я вдягнувся в усе темне. Одяг щільно сидів на тілі, не чіплявся, не шарудів. Один пістолет ліг під руку, другий — за пояс. Автомат і решту я прибрав у спортивну сумку.
Близько половини третьої дня я вийшов із квартири.
Місто було сіре й мокре. Сніг із дощем різав обличчя. Люди йшли швидко, не підводячи очей. Епоха великих хижаків і малих страхів вичавлювала з них усе, що ще лишалося.
Я доїхав до старого депо, де працювала потрібна мені людина.
Назар Коваль колись був головним інженером міських електромереж. Десять років тому він програв велику суму людям Мороза, і той уже готувався забрати в нього квартиру. Я тоді втрутився, закрив борг і велів зникнути з поля зору. Назар послухався. Влаштувався диспетчером, жив тихо, старів непомітно.
Він був винен мені життя. А такі борги не списуються.
Я знайшов його в диспетчерській будці. Він дуже постарів. Волосся стало білим, обличчя висохло, руки тремтіли над журналом обліку. Коли я увійшов, він підвів очі. Упізнавання прийшло не відразу. Потім він зблід так, ніби побачив не людину, а вирок, який відкладали десять років.
Запитань він не ставив…
