Я попросив схеми підземних комунікацій центрального кварталу й доступ до трансформаторної будки, що живила «Корону». Назар мовчки відкрив старий сейф, дістав в’язку ключів, розгорнув на столі пожовклі креслення.
Ми просиділи над ними сорок хвилин.
Я запам’ятовував лінії кабелів, вентиляційні шахти, службові проходи, резервні ланцюги. У ресторану був генератор на випадок відключення, але запускався він із підвалу. На це потрібно було близько трьох хвилин.
Три хвилини цілковитої темряви.
У закритій залі, серед озброєних людей, які раптом перестали бачити одне одного, три хвилини — вічність.
Я забрав ключі. Назар так і не сказав жодного слова. Лише перехрестив мене тремтячою рукою, коли я виходив.
О шостій вечора я був у центрі.
«Корона» височіла над старим кварталом важкою кам’яною будівлею. У колишні часи її будували для свят, зборів і концертів. Тепер колони біля входу освітлювали дорогі ліхтарі, вікна закривали щільні штори, а довкола стояв кований паркан.
Біля головного входу чергували два чорні позашляховики. Поруч із ними курили кремезні хлопці в довгих плащах. Вони дивилися на перехожих так, ніби весь тротуар був їхньою приватною власністю. Люди переходили на інший бік вулиці, навіть якщо їм було не по дорозі.
Я спостерігав із напівпорожньої забігайлівки навпроти. Переді мною вистигав чай у гранчастій склянці. Я не пив. Просто тримав руки на столі й дивився.
О сьомій почали з’їжджатися бригадири.
Першим з’явився Боров — важкий, широколиций, той, що контролював головний ринок. Потім Кость — худий, нервовий, з маленькими швидкими очима, відповідав за машини й гаражі. О без чверті восьма під’їхав Кирпа.
Я дивився, як він виходить із машини.
Його звична розв’язна хода зникла. Він озирався, смикав плечем, нервово поправляв куртку. Рана, отримана в страху, боліла сильніше, ніж мала б. Але ще сильніше боліли слова Мирослави. Вони сиділи в нього в голові, як іржавий цвях.
Рівно о восьмій на площу викотився броньований представницький седан. Машина зупинилася біля сходів. Охорона вишикувалася коридором. Задні дверцята відчинилися.
Мороз вийшов повільно.
Я не бачив його десять років.
Він змінився. Зникла вулична різкість, спортивна простота, хижа молодість. Тепер перед входом стояв солідний чоловік у дорогому пальті, зі сріблом у волоссі й обличчям людини, звиклої, що на неї чекають. Але очі лишилися ті самі. Холодні. Порожні. Очі звіра, який убиває не тому, що злий, а тому, що так улаштований.
Він піднявся сходами, коротко кивнув охороні й зник за дубовими дверима.
Вистава почалася.
Час було гасити світло.
Я вийшов із забігайлівки й дворами попрямував до підстанції. Вона стояла в глухому провулку за рестораном, схована за цегляною стіною. Ключ Назара підійшов. Металеві двері відчинилися зі скрипом.
Усередині гули трансформатори. Повітря було сухе, щільне, пахло озоном і нагрітою ізоляцією. Я дістав підготовлений пристрій, який мав вивести лінію з ладу рівно в потрібний момент. Подробиці нікому не були потрібні. Важливо було одне: о дев’ятій зала «Корони» порине в темряву, а резервна система не встигне одразу повернути їм контроль.
Я перевірив кріплення, виставив час і замкнув будку.
О пів на дев’яту я був біля внутрішнього подвір’я.
Службові ворота освітлював один тьмяний ліхтар. Поруч, ховаючись від вітру за штабелем ящиків, курили двоє охоронців. Зброя висіла в них на плечах. Розслаблені. Усередині цитаделі люди завжди забувають, що стіни можуть працювати в обидва боки.
Я обійшов подвір’я, тримаючись тіні від цегляної стіни. Вітер дув мені в обличчя, глушив кроки. Підкрався зі спини.
Перший охоронець затягнувся, червоний вогник цигарки висвітив молоде прищаве обличчя.
— Кажуть, Кирпа вчора якусь відьму в лісі зустрів, — сказав він. — Ходить тепер білий, як покійник.
— Пити менше треба, — буркнув другий. — От і ввижається.
Я зробив два кроки.
Ударив другого коротко й точно. Він обм’як без звуку, ніби з нього вийняли кістку. Перший устиг лише повернути голову. Ствол мого пістолета вже вперся йому в перенісся.
— Тихо, — сказав я.
Його очі стали круглими. Він повільно підняв руки, цигарка випала з пальців. Я змусив його опуститися навколішки, зв’язав руки пластиковими стяжками, знайденими в нього ж у кишені. Так само зв’язав другого, поки той іще не опритомнів.
Шлях усередину був відкритий.
Службові двері вивели мене в довгий коридор. Пахло смаженим м’ясом, цибулею, дорогим тютюном і вологим каменем. На кухні метушилися кухарі. Білі фартухи, пара, дзенькіт посуду, шипіння сковорідок.
Коли я з’явився у дверях з автоматом у руках, усе завмерло.
Товстий шеф-кухар застиг із ножем над обробною дошкою. Молода посудомийка притисла долоні до грудей. Хтось тихо впустив ложку…
