Я не підняв зброї на них.
— Слухайте уважно, — сказав я рівно. — За кілька хвилин тут стане небезпечно. Кидайте все й ідіть через чорний хід. Не біжіть, не кричіть, нікого не попереджайте. Просто йдіть.
Шеф-кухар ковтнув. Повільно поклав ніж. Зняв фартух. Решта повторили за ним. Вони рухалися гуськом, бліді, перелякані, намагаючись не дивитися мені в очі.
За хвилину кухня спорожніла. На плитах далі кипіло, шипіло, підгорало. Але люди пішли.
Я пройшов далі, у вузький службовий коридор. Двері до головної зали були прочинені. Крізь щілину лилося тепле жовте світло й долинав голос.
Голос Мороза.
Я підійшов ближче.
Залу було видно майже цілком. Довгий стіл, дорога їжа, пляшки, кришталь. За столом сиділи бригадири. Їхня охорона стояла вздовж стін, руки на животі, готовність у кожному русі. Мороз стояв на чолі столу з келихом у руці.
— Ми взяли це місто, — говорив він. — Взяли за горло й змусили годувати нас. Десять років тому ми були ніким. Тепер чиновники самі відчиняють перед нами двері, а поліція чекає наших дзвінків.
Бригадири схвально загуділи. Боров підняв келих.
— Але є проблема, — вів далі Мороз, і зала стихла. — Дехто почав забувати, хто тримає їх на плаву. Дехто повірив у казки.
Він повернув голову до Кирпи.
Той сидів на краю столу, піт блищав на його обличчі.
— Кирпо, — сказав Мороз м’яко. Від цієї м’якості в повітрі потягло холодом. — Мені розповіли, як ти вчора втік від сільської жінки. Як не знайшов трупа, який мав знайти. Як злякався пари слів.
Кирпа схопився.
— Романе Степановичу, там сліди вели…
— Мені начхати, куди вони вели! — гаркнув Мороз, поставивши келих на стіл. Кришталь дзенькнув. — Ти бригадир чи дитина? Якщо містом піде чутка, що мої люди бояться проклять, нас перестануть боятися. А коли нас перестануть боятися, нас почнуть різати.
Він обійшов стіл і став за спиною Кирпи, поклавши руки йому на плечі. Кирпа втиснувся в стілець.
— Князь мертвий, — голосно сказав Мороз, уже для всіх. — Його машину розстріляли. Ніхто після такого не виживає. Минуле поховане. А якщо хтось іще раз проявить слабкість…
Я глянув на годинник.
Двадцять п’ятдесят дев’ять.
Стрілка сіпнулася.
Рівно о дев’ятій світло зникло.
Не блимнуло. Не здригнулося. Просто згасло, наче хтось накрив будівлю чорною тканиною. Музика обірвалася. Замовкли прилади. Навіть аварійні вказівники не спалахнули — перевантаження вибило внутрішню мережу.
На одну секунду зала поринула у ватяну тишу.
Потім почалася паніка.
Гуркіт стільців. Дзвін скла, що падало. Чиясь лайка. Охоронці потяглися до зброї, не розуміючи, куди дивитися.
— Спокійно! — проревів Мороз. — Ліхтарі! Тримати виходи! Це просто аварія!
Він помилявся.
Це був не збій. Це був суд.
Я штовхнув службові двері ногою й ступив усередину. Мої очі вже звикли до напівтемряви коридору, а вони щойно сиділи під люстрами. Я пам’ятав, хто де стояв. Пам’ятав стіл, стіни, бар, проходи.
Перший ліхтар спалахнув праворуч. Промінь метнувся по шторах, по переляканих обличчях, вихопив мене — чоловіка в чорному з автоматом у руках.
Охоронець роззявив рота, піднімаючи пістолет.
Я вистрілив першим.
Коротка черга розірвала темряву спалахами. У закритій залі звук ударив по вухах, як молот. Охоронець упав, ліхтар покотився підлогою, відкидаючи шалені тіні.
Зала вибухнула криками.
Вони почали стріляти. Спалахи били з темряви. Кулі кришили кришталь, рвали шпалери, вгризалися в дерево столу, йшли в стелю. Вони стріляли на звук, на світло, одне в одного, у власний страх.
Я не лишався на місці. Крок — постріл — зміщення. Дихання рівне. Біль у плечі намагався прорватися, але я заганяв його глибше.
Спалахнув іще один ліхтар, освітивши Борова, який повз під стіл. Поруч його охоронець стріляв у темряву короткими чергами, не бачачи цілі. Я впіймав силует, натиснув на спуск. Охоронець упав навзнак, змітаючи зі столу тарілки.
Запах пороху змішався з дорогим алкоголем, гарячим м’ясом і страхом.
— Це Князь! — заверещав хтось.
Кирпа.
У його голосі був уже не просто переляк. Там чувся повний, тваринний жах.
— Він живий! Вона правду сказала! Ми всі здохнемо!
— Заткнись і стріляй! — загорлав Мороз із дальнього кінця зали.
Він ховався за барною стійкою. Завжди вмів ставити між собою і смертю чужі спини.
Я витяг гранату, висмикнув кільце й жбурнув туди, де біля дальньої стіни щільною групою залягли охоронці. Сам відійшов за товстий косяк службового входу, втиснувся в цеглу.
— Лягай! — встиг крикнути хтось…
