Вибух струснув будівлю. Вікна вибило назовні. До зали вдерся крижаний вітер, сніг і виття автомобільних сигналізацій. Стрілянина захлинулася. У вухах завис високий безперервний дзвін.
Ті, хто встиг залягти, лишилися живі. Ті, хто продовжував стояти, більше не брали участі в цій ночі.
Я змінив магазин. Сухий металевий брязкіт пролунав у тиші, що настала, як крапка у вироку.
Я йшов між перевернутими стільцями й тілами. Поранених не добивав. Моя ціль була не внизу. Моя ціль ховалася за стійкою.
Хтось схопив мене за ногу. Я подивився вниз.
Кирпа сидів на підлозі, затискаючи прострелене плече. Обличчя в нього було біле, очі божевільні.
— Не вбивай, — прохрипів він. — Вона сказала… до неділі…
Я вивільнив ногу.
— У тебе ще є кілька годин, — сказав я й переступив через нього.
Я прийшов не по дрібну шушваль. Я прийшов по голову змії.
Підійшовши до барної стійки, я зупинився.
— Виходь, Романе. Твоя «Корона» впала.
Відповіді не було.
Тінь метнулася з-за стійки раптово. Мороз не збирався здаватися. У руці зблиснув довгий ніж. Він кинувся на мене, цілячи в горло, з люттю загнаного звіра.
Я встиг ухилитися. Лезо розпанахало рукав куртки. Я вдарив прикладом. Удар припав у груди. Мороз відлетів до стелажа з дорогими пляшками. Скло посипалося на нього, заливаючи пальто алкоголем.
Він сповз по стіні, випустив ніж і важко задихав.
Я підійшов упритул, тримаючи автомат опущеним, але готовим.
У аварійній темряві його обличчя здавалося сірим. Очі вже втратили колишню зверхність. У них жило розуміння кінця.
— Андрію… — прохрипів він. — Ти все-таки дійшов.
Я дістав пістолет. Пересмикнув затвор. Клацання відбилося від стін зруйнованої зали.
— Ти забув, чиї це були вулиці, Морозе.
У цю мить у підвалі загудів резервний генератор. Світло блимнуло й повернулося — тьмяне, хворобливе, жовте. Воно освітило залу, де ще годину тому Мороз приймав данину, як господар міста. Тепер довкола були розбиті люстри, перевернуті столи, кров, скло й люди, які не сміли підвести на нього очей.
Я стояв над ним і не відчував тріумфу.
Тільки втому.
— Вставай, — сказав я. — Підемо до твого кабінету.
Він спробував підвестися, послизнувся на битому склі, застогнав, але все ж підвівся. Сутулий, мокрий від алкоголю, з сірим обличчям. Уся його влада раптом стала одягом, який зірвали й кинули на підлогу.
— Руки так, щоб я бачив. Повільно.
Ми пішли через залу. Вцілілі люди Мороза тулилися до стін і кутків. Ніхто не потягнувся до зброї. Їх зламала не тільки стрілянина. Вони побачили, що їхній хазяїн смертний.
На підлозі сидів Кирпа. Коли ми проходили повз, він підвів погляд на Мороза.
— Ти казав, він мертвий, — прошепотів він. — Ти нас усіх кинув. Вона сказала правду.
Мороз навіть не глянув на нього.
Ми вийшли в широкий коридор і піднялися мармуровими сходами. Кожен крок відлунював. Плече палало, пов’язка під курткою стала вологою, але я тримався рівно.
— Ми можемо домовитися, — заговорив Мороз, не обертаючись. — Часи змінилися, Андрію. Те, що було тоді… помилка. Так, я був жадібним. Молодим. Але зараз усе інакше. Бізнес, зв’язки, вплив. Я віддам тобі половину. Триматимемо місто разом, як раніше.
Я мовчав.
Мовчання тиснуло на нього сильніше за зброю.
— Марію не повернути, — вів далі він, піднімаючись на другий поверх. — Ти знаєш це. Мертві не повертаються. А ми живі. Навіщо тобі кров, якщо можна взяти гроші? Там у сейфі стільки, що вистачить на кілька життів. Забирай половину. Забирай усе. Я поїду. Зникну. Клянуся, більше не побачиш.
Ми підійшли до масивних дверей кабінету.
— Відчиняй.
Він дістав в’язку ключів. Метал дзенькнув. Рука тремтіла. Замок провернувся двічі. Двері відчинилися майже безшумно.
Кабінет був величезний. Шкіряні дивани, перські килими, важкий стіл із червоного дерева, дорогий тютюн, запах парфумів. Усе це було куплене за гроші, вичавлені зі страху, чужих втрат і бруду, який Мороз роками називав владою.
— Сейф, — сказав я, зачиняючи двері.
Він підійшов до стінної шафи, потягнув дерев’яну панель. Та від’їхала вбік, відкривши сталеві дверцята, вмонтовані в стіну. Сейф був заввишки з людину.
— Андрію, послухай, — сказав Мороз, кладучи долоню на метал. — Якщо ти мене вб’єш, із міста не вийдеш. Мої люди на вулиці, поліція куплена, тебе знайдуть де завгодно. Візьми гроші й іди. Я дам команду тебе не чіпати.
— Відчиняй. Або крутитимеш замок лежачи.
Він здригнувся.
Пальці лягли на диск. У тиші кабінету клацали механізми. Праворуч, ліворуч, пауза, знову поворот. Потім ключ. Двері сейфа з важким зітханням відійшли.
Усередині лежали пачки грошей. Великі купюри, перев’язані стрічками, пачки готівки, конверти. Общак. Піт і кров цілого міста, перетворені на папір.
Я кинув до ніг Мороза спортивну сумку.
— Складаєш. Усе.
Він опустився навколішки. Руки тремтіли. Він згрібав пачки, жбурляв у сумку, квапився, ніби швидкість могла змінити кінець…
