Поки він вовтузився, я підійшов до столу.
На краю лежав товстий зошит у чорній шкіряній палітурці. Я відкрив його лівою рукою, не зводячи ствола з Мороза.
Чорна бухгалтерія.
Дати. Клички. Суми. Боров, Кость, Кирпа. Приходи, витрати, частки. Але далі йшли записи, цікавіші за все. Приховані відсотки. Гроші, які Мороз забирав повз общак. Рахунки на підставних людей. Нерухомість, оформлена на чужі імена. Виплати чиновникам. Схеми, які мали стати для нього запасним виходом.
Він крав у своїх.
Готувався тікати, залишивши всіх інших розгрібати завали.
Я кинув зошит назад на стіл.
— Ти не змінився, Романе.
Він обернувся. Пачка грошей випала з пальців.
— Це резерв, — пробурмотів він. — На спільний випадок.
— Не бреши. Ти щурив у тих, хто за тебе вбивав. У Борова. У Костя. У Кирпи. Хотів піти чистим, коли все почне валитися.
Обличчя Мороза стало білим.
Він зрозумів.
Я міг не вбивати його. Досить було залишити зошит на столі й дозволити бригадирам піднятися сюди. За їхніми законами злодій, що заліз у спільний казан, уже не мав права просити пощади.
Його імперія розвалилася не від моїх пострілів. Від його власної жадібності.
Погляд Мороза метнувся вниз, до нижньої полиці сейфа.
Я чекав цього.
Він різко сунув руку всередину. Відчай зробив його швидким. У пальцях зблиснув короткий револьвер. Він почав розвертатися.
Я вистрілив.
Гуркіт ударив по стінах кабінету. Мороз сіпнувся, вдарився спиною об сталеві двері сейфа й повільно сповз на підлогу. Револьвер випав із руки й із брязкотом покотився паркетом.
Він сидів, привалившись до сейфа. На пальті розповзалася темна пляма. Очі були широко розплющені. У них не лишилося ні влади, ні злості. Тільки подив, ніби він до останнього не вірив, що це може статися саме з ним.
За кілька секунд голова впала йому на груди.
Усе скінчилося.
Я опустив пістолет.
Десять років. Три тисячі з гаком днів. Я уявляв цю мить сотні разів. Думав, що прийде полегшення. Що всередині стане легше. Що Марія, де б не була, нарешті відпустить мою руку.
Але нічого не сталося.
Помста не повертає померлих. Вона тільки випалює те, що ще могло боліти, і залишає попіл. Я прибрав зі світу скаженого звіра. Не більше.
Знизу долинуло виття сирен.
Поліція.
Судячи зі звуку, їхав не один наряд. Хтось із сусідніх будинків викликав допомогу, а може, куплені люди вже намагалися взяти все під контроль. У будь-якому разі час було йти.
Я застебнув сумку. Вона стала важкою. П’ятнадцять кілограмів паперу, заради якого люди ламали життя. Закинув ремінь на здорове плече. Зошит залишив на столі, на самому видному місці.
Хай читають.
Хай знають, кому служили.
До парадних сходів я не пішов. Планування будівлі я пам’ятав. У колишньому директорському кабінеті був вихід на пожежні сходи у внутрішнє подвір’я. Я відсунув портьєру, повернув ручку вузьких металевих дверей і вийшов у холодну ніч.
Вітер ударив в обличчя. Сходинки були слизькі від намерзлого льоду. Я спускався обережно, відчуваючи, як плече пульсує при кожному русі.
Зв’язані охоронці біля службових воріт уже прийшли до тями. Вони мукали крізь затиснуті роти, намагалися звільнитися. Я пройшов повз, навіть не глянувши.
За рестораном тягнулися вузькі провулки. Там не горіли ліхтарі. Я рухався швидко, тримаючись стін, уникаючи відкритих місць. Сирени за спиною ставали гучнішими. Крики, гальма, команди. Кільце довкола «Корони» замикалося, але я був уже за його краєм.
Потрібна була машина.
Пішки до лісової дороги з такою сумкою й раною я далеко не пішов би. За кілька хвилин патрулі почнуть прочісувати квартали.
У глухому дворі, серед іржавих гаражів, я побачив старий седан. Покинутий, укритий брудним снігом, із каламутним лобовим склом. Дверцята водія виявилися не замкнені…
