Я сів, кинув сумку на пасажирське сидіння. Усередині пахло холодним залізом, старою тканиною й бензином. Довелося повозитися із замком запалювання. Машина пручалася, кашляла, стартер вив, акумулятор був майже мертвий.
— Давай, — прошепотів я. — Один раз.
Двигун нарешті ожив, затремтів усім корпусом. Із вихлопної труби повалив сизий дим. Я вимкнув фари й виїхав із двору.
Дорога забрала майже всю ніч. Я йшов об’їзними вулицями, уникаючи постів і центральних проспектів. Місто спало тривожним сном. Рідкі перехожі тулилися до стін, коли повз проїжджала машина без світла.
Починалася неділя.
День, коли місто мало прокинутися без Мороза.
Адреналін відходив, і на його місце навалювалася втома. Очі злипалися. Плече нило так, ніби всередині лишився шматок розпеченого металу. Я ввімкнув пічку. Із щілин потягло теплим повітрям, що пахло пилом.
Я думав про Мирославу.
Вона врятувала мені життя. Стала між мною й людьми Мороза. Сказала слова, які зламали Кирпу ще до першої кулі. У сумці поруч лежали гроші, яких вистачило б їй на новий дім, на нове життя, на дорогу куди завгодно.
Це був борг.
Я виїхав із міста. Асфальт змінився розбитою бетонкою, потім ґрунтівкою. Небо на сході сіріло. Сніг перестав. Повітря стало прозорим, морозним.
Я звернув на ту саму лісову дорогу, де два дні тому моя машина злетіла в кювет.
До дому Мирослави лишалося близько двох кілометрів, коли я помітив сліди.
Я зупинив машину й вийшов.
На мерзлій багнюці відбилися широкі протектори. Свіжі. Нічний сніг їх не припорошив. Важкі машини пройшли тут недавно. Сліди вели до дому на узліссі.
Серце вдарило швидше.
Я згадав Кирпу. «Ми ще повернемося».
Мороз був мертвий. Але його пси могли дістати наказ заздалегідь. Або Кирпа, виживши в «Короні», втік сюди, щоб вимістити страх на тій, хто сказала йому правду.
Я підвів голову.
Над лісом здіймався чорний дим.
Він ішов із того боку, де стояв дім Мирослави.
Я кинувся в машину. Біль, утома, ніч — усе зникло. Старий седан заревів, колеса викинули з-під себе грудки мерзлої землі.
Війна не скінчилася в кабінеті Мороза.
Вона повернулася туди, де почалася.
За триста метрів до узлісся я різко загальмував. Машину занесло, вона стала впоперек дороги й заглухла. Далі їхати не можна. Шум мотора видасть мене раніше, ніж я побачу подвір’я.
Я взяв автомат, перекинув сумку через плече й пішов у ліс, рухаючись паралельно просіці. Гілки хрустіли під чобітьми. Запах гару ставав густим, гірким, нестерпним.
Крізь дерева миготіло помаранчеве світло.
Я опустився за широким стовбуром старого дуба. Звідси подвір’я було видно цілком.
Дім Мирослави горів.
Дах уже провалився всередину. Полум’я виривалося з вікон, пожирало стіни, здіймалося до неба, викидаючи іскри. Жар доходив навіть до лісу.
На подвір’ї стояли два чорні позашляховики. Ті самі, що приїжджали вранці. Дверцята розчинені.
Біля машин були троє.
Двоє тримали помпові рушниці й дивилися на вогонь, переминаючись від холоду. Третім був Кирпа. Він вижив. Ліве плече перетягнуте шматком тканини, обличчя перекошене від болю й божевілля.
Він ходив перед палаючим будинком, розмахував пістолетом і волав:
— Гори! Чуєш? Гори! Ти думала, я здохну? Думала, твої слова мене візьмуть? Я живий! Я ще живий!
Він був жалюгідний.
Людина, яка роками ламала інших, сама зламалася від страху. Він кинув Мороза, кинув своїх, вирвався зі зруйнованого ресторану й примчав сюди, щоб перемогти жінку, якої навіть не було перед ним.
Я пошукав Мирославу поглядом.
Її не було.
На секунду всередині все зупинилося.
Якщо вона лишилася в домі…
Я обірвав думку. Не можна. Зараз не можна.
Я поклав сумку біля коріння дуба, перевів автомат на одиночний режим і рушив уперед. Вітер дув від пожежі, відносив звуки кроків убік. Перший охоронець стояв біля заднього бампера, прикурював, прикриваючи вогонь долонями.
Я підійшов зі спини.
Один точний удар — і він упав на мерзлу землю, не видавши ані звуку. Рушниця вислизнула з пальців.
Другий почув стукіт тіла, різко обернувся, зводячи зброю. Я не стріляв. Ступив назустріч, відвів ствол убік, ударив. Він зігнувся, хапаючи ротом повітря. Наступний удар перекинув його на спину.
Я відкинув обидві рушниці подалі, до дерев.
Залишився Кирпа.
Він почув метушню й обернувся.
Полум’я фарбувало його обличчя червоним. Він побачив людей, що лежали, потім мене. Я стояв за десять метрів, чорний на тлі диму й вогню, з автоматом у руках.
Для нього я, мабуть, справді був мерцем.
— Ні, — прошепотів він. — Ні… тебе там убили. Там усе оточили. Ти не міг вийти.
— Погано дивився, Кирпо.
Він позадкував, перечепився об порожню каністру, ледь не впав. Підняв пістолет, але рука тремтіла так сильно, що ствол ходив з боку в бік.
— Вона сказала… — бурмотів він. — До неділі. Сьогодні неділя.
— Шоста ранку, — сказав я. — Час вийшов.
Він натиснув на спуск…
