Пролунав сухий клац.
Пострілу не було.
У паніці він не підготував зброю після втечі. Кілька секунд Кирпа дивився на марний пістолет, потім на мене. І зрозумів.
Усі слова, з яких він хотів сміятися, зімкнулися довкола нього.
Я підняв автомат.
— Це за Марію. За місто. І за чужий дім.
Один постріл.
Кирпа випустив пістолет і впав обличчям у сніг. Під ним повільно розповзалася темна пляма.
На подвір’ї лишився тільки рев вогню.
Я опустив зброю й кинувся до дому.
Жар бив в обличчя. Дошки тріщали, балки валилися. Усередині палало так, що навіть ступити до ґанку було майже неможливо.
— Мирославо! — крикнув я.
Відповіді не було.
Я зробив крок до палаючого входу, вже готовий лізти всередину, хоч розумів, що це безумство. І в цю мить за моєю спиною пролунав рівний голос:
— Дім — це дерево, Андрію. Дерево можна виростити знову.
Я різко обернувся.
Мирослава стояла на краю лісу. На плечах — стара ватянка, у руках — невеликий вузол. Обличчя спокійне. У темних очах відбивалося полум’я.
Вона не була жертвою.
Вона просто спостерігала, як горять порожні стіни.
Я підійшов до неї, відчуваючи, як напруження останніх діб починає відступати, залишаючи слабкість.
— Ти знала, що вони приїдуть.
— Я побачила це в його очах ще тоді, біля ґанку. Страх робить людей дурними. Я пішла до світанку. Сиділа в лісі й дивилася, як вони воюють із порожнім домом.
Вона перевела погляд на тіло Кирпи.
— Він сам привів свою смерть.
Я повернувся до дуба, підняв важку сумку й поставив її біля ніг Мирослави.
— Тут велика сума. Готівкою. Вистачить на новий дім у будь-якому місці. Вистачить на життя без нужди. Це твоє.
Вона подивилася на сумку, потім на мене. Не стала відмовлятися. Не стала грати в фальшиву гордість. Мирослава знала ціну життя і ціну боргу.
— Криваві гроші, — сказала вона тихо.
— Інших у цьому місті майже не лишилося. Але в твоїх руках вони стануть чистішими. Ти врятувала мені життя. Я повертаю борг.
Вона повільно кивнула.
— Куди ти тепер?…
