Валентину Петрівну знайшли зв'язаною в лісі, а Марина, яка її врятувала, натрапила на слід давньої сімейної трагедії

Марина втягла волокушу у двір, до самого ґанку, і закричала:

— Мамо, мамо, двері! Швидше!

Двері відчинилися відразу. На ґанок вискочила мати Ірина в халаті й калошах. За нею, тримаючись за одвірок, визирнула бабуся Аграфена, маленька, суха, у чорній хустці до брів. А з-за бабусі висунулася Ліза й застигла з роззявленим ротом.

— Матір Божа, — сказала Ірина. — Це хто?

— Потім, мамо, потім. До хати допоможи.

Вони вдвох розв’язали мотузку на волокуші й внесли Валентину Петрівну до хати, в тепло, у запах курячого супу й печі. Марина було кинулася до печі, але бабуся Аграфена впіймала її за рукав сухою рукою.

— Стій! — сказала вона. — Не можна її відразу до вогню. І снігом не три, чуєш? Ніколи не три снігом. Лізо, неси миску. Теплої води, не гарячої. Ірино, роздягай її. Усе мокре знімай. Марино, чай солодкий, теплий, по ложечці.

Бабусі Аграфені було вісімдесят два. Вона народилася в таборі, пів життя прожила в одному селищі, і мала своє знання, як відігрівати людей і коней, не записане в жодних книжках. Жодного разу Марина не бачила, щоб бабуся метушилася. І тепер вона не метушилася.

Вона сіла на табурет поруч із лавою, де поклали Валентину Петрівну, взяла її білі руки у свої й стала тримати, просто тримати, зігріваючи своїм теплом. Потім опустила їх у миску з теплою водою, яку принесла Ліза.

Марина поїла Валентину Петрівну з ложечки солодким чаєм. Її губи потроху порожевіли. Руки в мисці теж порожевіли, потім почервоніли, і Валентина Петрівна застогнала, бо відігріті пальці почали боліти.

— Це добре, — сказала бабуся Аграфена. — Болить — значить, живе. Терпи, люба, терпи.

Ірина тим часом стояла біля столу й розглядала мотузку, яку Марина кинула на підлогу біля порога. Марина бачила, як мати нахилилася, підняла один кінець, покрутила його в пальцях, як завмерла.

— Марино, — сказала Ірина дивним голосом. — Це що?

— Я її з цим знайшла. Вона була прив’язана до стовпа біля лісового поста, руки назад.

— Хто ж її так?

— Не знаю, вона не каже.

Ірина довго дивилася на мотузку, потім сказала дуже тихо:

— Марино, тут нитка.

Марина підійшла. Мати тримала в пальцях кінець мотузки й показувала на неї нігтем. Серед сірих прядив’яних пасом, скручених у тугі джгути, посередині мотузки тягнулася одна тонка червона нитка. Її майже не було видно, але вона була тонка, яскрава, наче жила в мотузці. Марина її знала. Вона теж бачила її раніше, багато разів.

— Валентино Петрівно, — сказала Марина, обернувшись до лави. — А яке твоє прізвище?

Літня жінка розплющила очі, подивилася на неї, і Марина побачила в цьому погляді такий страх, якого не бачила ні в кого й ніколи.

— Гончарова, — сказала Валентина Петрівна.

Ірина впустила мотузку, потім, не сказавши ні слова, обернулася й пішла до світлиці. Марина чула, як вона там посуває стілець, як скриплять дверцята шафки під іконами.

Мати повернулася з бляшаною коробкою з-під індійського чаю, тією самою, зі слоном на кришці, яку Марина пам’ятала все життя. У цій коробці ніколи не було чаю. Мати поставила її на стіл, відчинила.

Усередині на шматку білої тканини лежав уривок мотузки, короткий, сантиметрів двадцять, обвуглений з одного кінця, почорнілий від сажі, і на ньому вузол: три оберти, вивернута петля, кінець кіскою всередину. А посередині уривка, серед почорнілих пасом, якщо піднести до лампи, теж тягнулася тонка червона нитка.

Ірина поклала поруч із коробкою розв’язаний кінець мотузки з лісового поста. Марина взяла його й, не думаючи, не дивлячись, самими пальцями зав’язала на ньому той самий вузол. Три оберти, петля назад, кіска всередину.

Два вузли лежали поруч на клейонці під лампою. Один чорний, старий, чотирнадцятирічний, другий новий, сірий, щойно з її пальців. Однакові, мов близнюки. На кухні стало так тихо, що було чути, як цокає годинник на стіні й як булькає суп у каструлі.

— Гончарова, — повторила Ірина.

Голос у неї був чужий, хрипкий.

— Гончаров завідував артіллю того року. Сергій Гончаров.