Валентину Петрівну знайшли зв'язаною в лісі, а Марина, яка її врятувала, натрапила на слід давньої сімейної трагедії

— Це мій син, — сказала вона крізь пальці. — Сергійко, мій син.

Уночі Валентина Петрівна майже не спала. Її поклали на Іринине ліжко в горниці під дві ковдри. І бабуся Аграфена сиділа поруч, не відходячи, й щопівгодини торкалася їй чола й пальців.

Пальці на обох руках розпухли й налилися багряним кольором. На двох з'явилися пухирі. На зап'ястях, там, де була мотузка, темніли широкі сині смуги, мов браслети.

Марина зателефонувала фельдшерці. Це було перше, що вона зробила, коли Валентина Петрівна трохи відігрілася. Фельдшерський пункт був у сусідньому селі, за п'ять кілометрів, і фельдшерка Надія приїхала своєю старою машиною через сорок хвилин, у пуховику поверх халата, із сумкою, загорнутою в клейонку від снігу.

У Надії були сережки у вигляді маленьких червоних вишеньок, які подарувала їй онука, і вона носила їх не знімаючи навіть на викликах.

Серед ночі Надія довго й мовчки оглядала Валентину Петрівну, порахувала пульс, посвітлила ліхтариком в очі, виміряла тиск, послухала серце, потім довго розглядала зап'ястя.

— Це що? — спитала вона, ні на кого не дивлячись.

— Мотузка, — сказала Марина. — Я знайшла її такою, прив'язаною до стовпа біля лісового поста. Руки за спиною.

Надія підвела на неї очі, потім подивилася на Валентину Петрівну.

— Валентино Петрівно, ви мене знаєте? Я Надія із сусіднього села. Я вам міряла тиск улітку. Пам'ятаєте?

— Пам'ятаю, Надійко.

— Хто вас прив'язав?

Валентина Петрівна відвернулася до стіни.

— Ніхто, — сказала вона. — Я сама, сама заблукала.

— Сама собі руки за спиною зав'язали? — спокійно спитала Надія.

Валентина Петрівна нічого не відповіла. Надія зітхнула, дістала із сумки товстий зошит у клейончастій обкладинці й почала писати. Писала вона довго, повільно, великим почерком.

— Отже, так, — нарешті сказала вона. — Обмороження пальців обох рук. На двох пальцях другого ступеня, решта легше. Переохолодження. Тиск зависокий, серце мені не подобається. Їй би до лікарні, у місто.

— Сьогодні нікуди не поїду, — сказала Валентина Петрівна в стіну.

— Валентино Петрівно, я зобов'язана.

— Не поїду. Він мене там знайде. Він до лікарні насамперед поїде.

— Хто він?

Мовчання. Надія подивилася на Марину, потім на Ірину, потім на бабусю Аграфену, яка сиділа біля ліжка нерухомо, мов дерев'яна.

— Я вам скажу як є, — промовила Надія, понизивши голос. — Я зобов'язана повідомити в поліцію. Коли до нас потрапляє людина зі слідами насильства, ми повідомляємо. Це закон, не моя примха. І сліди на руках я записала, як є записала. Смуги на обох зап'ястях, ширина, колір — усе це тепер на папері.

— Повідомляй, — сказала Марина. — Повідомляй, Надіє, хай приїдуть.

Бабуся Аграфена раптом повернула до неї голову.

— Подумай, онучко, — тихо сказала вона. — Добре подумай. Те, що приїдуть, — не страшно. Страшно, кого вони в цьому домі знайдуть. Зв'язану стареньку знайдуть у домі циган і мотузку в циган на підлозі. Подумай, кому повірять.

Марина мовчала. Вона стояла посеред кухні й дивилася на два вузли на клейонці: на чорний і на сірий, і думала, що бабуся має рацію. Чотирнадцять років тому, майже п'ятнадцять, у цьому ж селі вже одного разу вирішили, кому вірити. Тоді теж ніхто не став розбиратися.

— Хай їдуть, — сказала вона. — Однаково мені нічого приховувати.

Надія зателефонувала. Черговий у місті записав виклик, сказав, що дільничний приїде вранці. Уночі такою дорогою ніхто не поїде. А оскільки потерпіла в теплі, під наглядом фельдшерки, то терміновості немає.

Надія зробила Валентині Петрівні укол від тиску, перев'язала пальці, залишила таблетки й мазь, наказала тримати руки в теплі й не давати спиртного та поїхала, пообіцявши повернутися вранці.

А вночі, коли Ірина задрімала на стільці, а Ліза давно спала на печі, Валентина Петрівна заговорила тихо, із заплющеними очима, як говорять у маренні. Марина сиділа біля її ліжка й спершу думала, що та марить, а потім зрозуміла, що ні.

— Він мене до лікаря повіз, — шепотіла Валентина Петрівна. — У місто. Я йому сказала, що піду в поліцію, що більше не можу. Мені лікар сказав: із серцем у мене, недовго мені лишилося. Я йому сказала: «Сергійку, я все розповім. Я не можу з цим помирати». А він каже: «Добре, мамо, добре. Тільки спершу до лікаря, завтра відвезу», — а сам повернув у ліс.

— Хто, Валентино Петрівно?