Валентину Петрівну знайшли зв'язаною в лісі, а Марина, яка її врятувала, натрапила на слід давньої сімейної трагедії

Голос у неї зірвався. Вона надовго замовкла. Марина сиділа не ворушачись.

— Він вузол зав'язав, — прошепотіла Валентина Петрівна. — Мій вузол. Я його навчила, коли він був малий. Він у мене в майстерні сидів на підлозі, на куделі, а я йому показувала: три витки, петлю назад, кінчик усередину. Я казала: «Сергійку, це Валин вузол. Його ніхто, крім нас, не знає». Він сміявся. Йому п'ять років було.

— Валентино Петрівно, — сказала Марина. — А що ви хотіли розповісти поліції?

Літня жінка розплющила очі, подивилася на Марину довгим поглядом, і Марина побачила, що та зовсім не марить, що вона все розуміє і все бачить.

— Ти донька Здоров'яка, — сказала Валентина Петрівна. — Я відразу зрозуміла, ще біля лісового поста, коли ти на коліна стала. Ти на нього схожа, очі в тебе його?

— Так, — сказала Марина.

— У куделі, — прошепотіла Валентина Петрівна. — У куделі все.

І заплющила очі. Більше вона тієї ночі нічого не сказала, хоч як Марина її кликала. Стала дихати рівніше, заснула.

А Марина до ранку сиділа на кухні, дивилася на два вузли під лампою й згадувала. Їй було п'ятнадцять, коли батько не повернувся з нічної зміни. Її батько, Андрій, якого все село звало Здоров'яком, працював в артілі з виробництва мотузок сторожем і візником.

Робота була так собі, платили мало, але батько любив коней. А при артілі ще тримали двох старих меринів, щоб возити куделю з полів і готові бухти до пристані. Батько доглядав їх, мов дітей. І жив він так, ніби й сам трохи був конем. Великий, гучний, теплий, із запахом сіна.

Артіль тоді вже доживала останні роки. Колись на березі річки сукали мотузки й канати для всієї округи, для барж, для пристаней, для колгоспів. Потім колгоспи скінчилися, баржі почали брати сталевий трос, а прядив'яну мотузку купували дедалі менше.

Директором артілі того останнього року був Сергій Гончаров, ще молодий, тридцяти чотирьох років, хваткий, із міськими манерами.

Казали, що він витягне артіль. Не витягнув. Тієї ночі, наприкінці грудня, за тиждень до Нового року, загорівся артельний склад. Горів так, що заграву було видно із сусіднього села. Склад був дерев'яний, набитий куделею й бухтами готової мотузки, і прядиво горіло, мов порох. Поки приїхали пожежники з райцентру, гасити вже не було чого.

Батька знайшли під ранок, коли розібрали обгорілі колоди. Він лежав біля самої задньої стіни долілиць. Руки в нього були заведені за спину. Слідчий із району приїжджав двічі, опитував людей. Директор Гончаров розповів, що останніми місяцями зі складу зникало прядиво, що нестача велика, що він підозрював сторожа, що сторож водив на склад якихось своїх циган уночі, що тієї ночі, мабуть, вони щось не поділили, зв'язали сторожа, а склад підпалили, щоб приховати крадіжку.

Люди в селі кивали: цигани, мовляв, чого від них чекати? Справу призупинили, бо винних не знайшли. Так це називалося. Винних не знайшли, але всі в селі знали, хто винен. Цигани, свої ж свого.

Після цього життя скінчилося. Не відразу, а потроху. Мати звільнили з птахоферми через місяць, знайшли привід. Марину в школі стали називати Палійською. Табір, із яким колись кочувала бабуся, давно осів під обласним центром, і рідня кликала до себе. Але мати не поїхала.

— Не поїду, доки його ім'я тут у грязюці. Тут він похований. Тут і ми будемо, доки не відмиємо.

І чотирнадцять років, майже п'ятнадцять, ніхто нічого не відмив. Уривок мотузки приніс матері через пів року після похорону молодий пожежник Артем із тієї самої бригади. Він приїхав якось увечері, не заходячи в дім, стояв біля хвіртки, м'яв шапку в руках. Сказав, що це він витягував Здоров'яка з-під колод, що руки в того були зв'язані й він перерізав мотузку ножем, щоб перевернути тіло. Що уривок із вузлом сунув до кишені, сам не знає навіщо. Що в протоколі про мотузку написали коротко, наче це неважливо, що він пів року не міг спати.