Валентину Петрівну знайшли зв'язаною в лісі, а Марина, яка її врятувала, натрапила на слід давньої сімейної трагедії

Артем через три роки загинув на іншій пожежі в іншому місті, а уривок залишився в коробці зі слоном. Марина тоді, у шістнадцять років, почала потай вивчати його ночами на кухні. Брала білизняну мотузку, сідала під лампою й розкручувала вузол у думках. Виток за витком. Повторювала, доки не навчилася зав'язувати так само.

Потім стала ходити селом, до старих, колишніх артільників, до рибалок. Показувала.

— Дядьку Федоре, а ви такий вузол бачили? А ви, тітко Ніно?

Ніхто не бачив, ніхто не знав. Старі хитали головами.

— Чий вузол?

— Не знаємо. Може, ваш циганський?

До Гончарових вона не ходила, їй і на думку не спало. Валентина Петрівна, мати директора, після пожежі ніби померла для села, не виходила з дому, ні з ким не розмовляла, а через рік і зовсім перестала з'являтися в магазині. Казали, що хворіє, казали, що вона не при собі від горя, що артіль закрили, що її життя скінчилося разом з артіллю.

Після похорону вона один раз зайшла до майстерні при будинку, де колись сукала свою знамениту мотузку, а потім майже п'ятнадцять років не підходила до верстата. А Сергій Гончаров після банкрутства артілі викупив артельну землю за безцінь, збудував на березі тартак, потім гостьові будиночки для рибалок з інших міст. Став господарем, шанованою людиною. Одружився, розлучився, знову одружився. Поїхав жити до райцентру, у будинок біля річки, а до села приїздив лише у справах і до матері.

Марина дивилася на два вузли на клейонці, аж поки за вікном не почало сіріти. У куделі все. Що це означає — у куделі?

Уранці приїхав дільничний. Його звали Денис Кравченко. Він був молодий, років тридцяти, кругловидий, рум'яний від морозу, і мав звичку тримати за вухом олівець, а коли думав — виймати його й гризти кінчик. Дільничним у їхній окрузі він був лише другий рік. До того служив в обласному центрі й місцевих історій не знав.

Із ним приїхали ще двоє: Павло Степанович Лісовський, старий мисливець із сусіднього селища, той самий, якого Марина бачила ввечері на пагорбі, і Сергій Гончаров. Марина впізнала його відразу, хоч востаннє бачила зблизька п'ятнадцятирічною дівчинкою. Високий, кремезний, у дорогій куртці, з короткою сивіючою стрижкою. Він вийшов із машини, озирнувся довкола, і його погляд упав на Марину, яка стояла на ґанку. Затримався, рушив далі.

— Це вона, — сказав Павло Степанович дільничному. — Її я бачив. Тягла лісом волокушу, а на волокуші бабця зв'язана. Валентину Петрівну я відразу й не впізнав, очам не повірив, а потім думаю: «Та що ж це коїться?» Пішов телефонувати Сергієві. Він якраз матір по всій окрузі шукав.

— Мамо! — крикнув Сергій і кинувся до ґанку повз Марину, відсунувши її плечем. — Мамо, ти тут?

У домі він відразу кинувся до ліжка, впав навколішки поруч із матір'ю, схопив її перев'язані руки.

— Матусю, Господи, матусю рідна, я всю ніч тебе шукав, усю ніч лісом їздив. Ти ж із машини вийшла, поки я на заправці був. Пам'ятаєш? Я повернувся, а тебе немає. Я з розуму сходив.

Валентина Петрівна дивилася на нього. Марина бачила її очі через спину дільничного. Це були очі людини, яка дивиться на вогонь.

— Валентино Петрівно, — сказав дільничний, вийнявши олівець із-за вуха. — Розкажіть, будь ласка, що з вами сталося?

Літня жінка довго мовчала. Сергій тримав її за руки, тримав міцно.

— Я пішла, — сказала вона нарешті. — Сама пішла, заблукала.

— А мотузка? Фельдшерка пише, що у вас на руках сліди від мотузки.

— Не пам’ятаю, — сказала Валентина Петрівна. — Нічого не пам’ятаю.

Сергій підвівся з колін і обернувся до дільничного. Обличчя в нього було мокре.

— Ви ж бачите, в якому вона стані, — сказав він придушено. — Вона вже рік така, все забуває, плутається. Я її до лікаря возив, до невролога. У нас запис був. Я на заправці вийшов на п’ять хвилин, а вона відчинила двері й пішла. Я всю ніч шукав, а вранці мені Павло Степанович телефонує, каже: «Бачив». Бачив, як її циганка до села тягла, зв’язану.