Валентину Петрівну знайшли зв'язаною в лісі, а Марина, яка її врятувала, натрапила на слід давньої сімейної трагедії

— Я хочу знати, що ви зробили з моєю матір’ю, — сказав він голосно. — Навіщо ви її зв’язали? Що вам було потрібно? Її пенсія, картка, дім?

— Я її знайшла, — сказала Марина. — Біля лісового поста, прив’язану до стовпа. Я її відв’язала й привезла.

— Прив’язану до стовпа, — повторив Сергій. — Хто ж її прив’язав, як ти гадаєш?

Марина дивилася на нього. Вона знала відповідь. Знала так само точно, як знала власне ім’я. Але за її спиною стояв дільничний, який гриз олівець і переводив погляд з одного на другого. Стояв Павло Степанович, який на власні очі бачив зв’язану жінку на волокуші. І на ліжку лежала Валентина Петрівна, яка сказала, що нічого не пам’ятає.

— Не знаю, — сказала Марина.

— От бачите, — сказав Сергій дільничному. — От вона не знає.

Дільничний Кравченко згриз олівець майже до половини, поки складав протокол. Мотузку, що лежала на підлозі біля порога, він поклав у пакет і забрав із собою як речовий доказ. Марину попросив наступного дня приїхати до райцентру, у відділок, дати пояснення.

Валентину Петрівну Сергій сам відвіз своєю машиною, закутавши в плед. В обхід лікарні, сказав, що знайде їй свого лікаря. Коли машини поїхали, Ірина вийшла на ґанок і довго стояла, дивлячись їм услід. Потім повернулася до хати.

Коробка зі слоном стояла на столі відкрита. Обривок мотузки з чорним вузлом лежав на місці. Дільничний його не помітив. Ірина накрила його тканиною, закрила кришку й віднесла назад до світлиці під ікони.

До райцентру Марина поїхала першим рейсовим автобусом о шостій ранку. Обривок мотузки з коробки зі слоном лежав у внутрішній кишені її куртки, загорнутий у ту саму білу тканину. Мати віддала його мовчки, тільки перехрестила біля хвіртки.

Квиток коштував сто двадцять в один бік. Марина порахувала: туди й назад двісті сорок, у гаманці чотириста з дріб’язком. До пенсії бабусі Аграфени тиждень. Отже, у місті нічого не купувати, навіть пиріжка. Вона взяла з дому два варені яйця й шматок хліба в пакеті.

У відділку її протримали чотири години. Спершу вона сиділа в коридорі на твердому стільці поруч із п’яним чоловіком, якого привезли вночі, та з дівчиною, у якої вкрали телефон. Потім її покликали до кабінету на третьому поверсі.

Дільничного Кравченка там не було. За столом сиділа жінка років сорока, повна, у в’язаній кофті, з коротким фарбованим у каштановий колір волоссям. На столі перед нею стояв великий зелений термос.

— Слідча Світлана Бондар, — сказала вона. — Сідайте. Будете обліпиховий?

— Що?

— Чай з обліпихи, сама збирала, сама сушила.

Вона відкрутила кришку термоса й налила в неї рудувату гарячу рідину, що пахла літом.

— Пийте, ви з дороги, та й розмова в нас довга.

Марина взяла кришку обома руками. Чай був водночас солодкий і трохи кислуватий, гарячий, аж обпікав губи. Вона пила й дивилася на слідчу поверх кришки.

— Отже, так, — сказала Бондар, розкриваючи теку, — щоб ви розуміли, що відбувається. Сергій Гончаров написав заяву. Він заявляє, що його матір, Валентину Петрівну Гончарову, було викрадено й утримувано проти її волі. Викрадення людини — це тяжка стаття Кримінального кодексу. Це тяжкий злочин, тому справу передали нам, а не залишили дільничному. Ви розумієте?

— Розумію.

— Є свідок Павло Степанович Лісовський. Він бачив, як ви тягли лісом волокушу, на якій лежала зв’язана Гончарова. Є фельдшерка, яка зафіксувала сліди мотузки на зап’ястках. Є сама мотузка, вилучена у вас удома. Є заява сина, що мати страждає на розлад пам’яті й не може себе захистити. Ось що я маю. Тепер розповідайте ви від самого початку. Докладно.

Марина розповіла про хмиз, про лісовий пост, про стовп, про вузол, який вона розв’язувала зубами, про те, як прив’язала Валентину Петрівну до волокуші, щоб та не скотилася на гірці, про фельдшерку, про ніч, про те, що Валентина Петрівна шепотіла, поки всі спали.

Світлана Бондар слухала не перебиваючи й час від часу щось записувала. Коли Марина дійшла до нічного шепоту, вона підвела голову.

— Вона сказала, що її прив’язав син. Вона сказала: він узяв мотузку з багажника. Він сказав: «Пробач, мамо». А вранці при дільничному вона сказала, що пішла сама й нічого не пам’ятає.