Валентину Петрівну знайшли зв'язаною в лісі, а Марина, яка її врятувала, натрапила на слід давньої сімейної трагедії

Марина поставила кришку від термоса на стіл, помовчала. Потім розстебнула куртку, дістала з внутрішньої кишені згорток і розгорнула його перед слідчою.

— Це від мого батька, — сказала Марина. — Чотирнадцять років тому, майже п’ятнадцять.

І розповіла про пожежу. Розповідала вона довго, збиваючись, повертаючись назад, бо цю історію вона ще ніколи нікому не розповідала цілком, від початку до кінця. Про батька, про коней, про артіль, про склад, про руки за спиною, про слідчих із району, про циган, які вбили свого ж, про пожежника Артема біля хвіртки, про шістнадцятирічну дівчину, яка ночами вчила цей вузол на білизняній мотузці, про старих, які хитали головами, і про те, як учора біля лісового поста її пальці самі впізнали цей вузол раніше, ніж вона встигла зрозуміти.

Світлана Бондар слухала вже зовсім інакше, відклала ручку, взяла обривок до рук, покрутила, піднесла до вікна, розгледіла червону нитку посередині.

— Вузол той самий? — спитала вона.

— Той самий. Три витки, петля назад, кінець усередину. Такого ніхто не в’яже. Я всіх питала.

— А червона нитка?

— Її Валентина Петрівна вплітала у свою мотузку. Мама каже, це всі в селі знали. Валентинина мотузка з ниткою. Її на пристані брали втридорога, бо вона не гниє й не рветься. Нитка в неї як підпис.

Світлана Бондар довго мовчала, потім налила собі обліпихового чаю й випила одним ковтком.

— Добре, — сказала вона. — Тепер я вам скажу, який це матиме вигляд збоку. І ви мене вислухайте, не перебивайте, а потім будете злитися.

— Кажіть.

— Ви стверджуєте, що цей вузол знають тільки двоє: Валентина Петрівна та її син. Але ви самі щойно сказали, що теж його знаєте, що вчилися ночами, доки не навчилися в’язати із заплющеними очима. Отже, його знають щонайменше троє. І одна з цих трьох — ви — була біля лісового поста того вечора. Це підтверджує свідок. Ви розумієте, що ви щойно мені сказали?

Марина дивилася на неї.

— Ви розумієте, що для суду ваш вузол не є доказом проти Гончарова? — вела далі Світлана Бондар. — Зовсім навпаки. Ваш вузол радше є доказом проти вас. Адвокат Гончарова в суді скаже: «Ось, будь ласка, циганка, яка п’ятнадцять років тримає зло на сім’ю Гончарових за батька, яка знає вузол, яка опинилася біля лісового поста, яка притягла до себе додому зв’язану матір людини, яку звинувачує. Помста», — скаже адвокат, і присяжні кивнуть.

— Я її врятувала, — сказала Марина. Голос у неї здригнувся. — Вона б там померла.

— Я вам вірю, — сказала Світлана Бондар. — Може, я кажу не про те, у що вірю. Я кажу про те, що можу довести. Поки що я не можу довести нічого ні про вас, ні про нього.

Вона знову взяла обривок мотузки, потримала його на долоні.

— Справу про пожежу в артілі я підніму, — сказала вона. — Уже сьогодні запрошу з архіву. Якщо її призупинено, а не закрито, її можна поновити. Але ви маєте розуміти ще одну річ. За законом кожен злочин має строк давності — час, після якого людину вже не можна покарати, навіть якщо вину доведено. За вбивство такий строк — п’ятнадцять років. Коли була пожежа?

— 23 грудня.

Світлана Бондар подивилася на календар, що висів на стіні.

— Отже, до 23 грудня лишилися лічені тижні, — сказала вона.

— І що тоді?

— Тоді буде так. Поки немає вироку, строк спливає. Але за вбивство, скоєне ось так, із підпалом, загальнонебезпечним способом, закон дозволяє судити й через роки. Суд може сказати: «Минуло п’ятнадцять років, але я все одно караю». Може, але не зобов’язаний — вирішує суддя. І що більше до цього дня я матиму фактів, то більше шансів, що вирішить на нашу користь. А якщо до цього дня в мене не буде нічого, крім вузла, жоден суддя нічого не вирішить. Розумієте?

Марина кивнула.

— А щодо Валентини Петрівни? — спитала вона.