Валентину Петрівну знайшли зв'язаною в лісі, а Марина, яка її врятувала, натрапила на слід давньої сімейної трагедії

Вона простягнула Марині картку. Марина взяла її, сунула до кишені.

Назад автобус їхав півтори години. Марина сиділа біля вікна, дивилася на білі поля й нарешті з’їла обидва варені яйця, повільно, шматочок за шматочком. Виявилося, що вона від ранку нічого не їла.

У селі на неї вже чекали. Не люди. Ні, люди сиділи по хатах. На неї чекали слова. Слова в їхньому селі літали повітрям швидше, ніж їздив автобус. І коли Марина йшла від зупинки до дому, вона відчувала їх спиною з кожного вікна, з кожної хвіртки.

У магазині в Тамари, куди вона зайшла по хліб, розмова одразу стихла. Тамара зважила пів буханця, взяла гроші й сказала, дивлячись убік:

— Ти, Марино, борг мені до п’ятниці віддай. Вісім сотень. Я більше в борг не даю.

— Тамаро, мені до бабусиної пенсії.

— До п’ятниці, — повторила Тамара. — Мені теж жити треба. І тобі краще більше не приходити. Люди таке кажуть.

Марина нічого не відповіла.

Увечері зателефонувала Олена Вікторівна, вчителька із села, яка замовила Марині перешити дві сукні та шкільну форму для онуки. Сказала, що передумала, що сама забере тканину. За годину зателефонувала друга замовниця, дружина механіка з пилорами. Теж передумала. Механік працював у Гончарова.

Марина шила з дванадцяти років. Бабуся Аграфена навчила її ще дівчинкою на старій швейній машинці з ножним приводом. А потім у неї з’явилася електрична машинка, куплена з рук. Шиття було всім, що вона мала: бабусина пенсія, мамині підробітки на дачах у міських, город і шиття. Без шиття вони не дотягли б до весни.

А третього дня Ліза прийшла зі школи з розбитою губою. Вона не плакала. Вона ввійшла, роздяглася, повісила куртку, сіла за стіл і сказала рівним чужим голосом, дивлячись у клейонку:

— Мамо, а правда, що ми хотіли викрасти бабусю Гончарову, щоб забрати її дім?

— Хто тобі сказав?

— Колька Ткач і ще Стасик. Вони сказали, що їхні мами сказали, ніби цигани бабусю зв’язали й тримали в лісі. А потім я сказала, що ні. А Колька мене штовхнув, і я впала на сходинку.

Марина присіла перед донькою навпочіпки, взяла її обличчя в долоні. Губа в Лізи розпухла, на підборідді запеклася кров.

— Ні, — сказала Марина. — Неправда. Чуєш мене? Неправда. Мама знайшла бабусю в лісі, прив’язану, відв’язала й привезла додому, щоб вона не змерзла. Ти ж сама бачила.

— Я бачила, — сказала Ліза. — А вони не бачили, а вони так кажуть.

Уночі Марина не спала, лежала поруч із донькою й дивилася в стелю. Ірина за стіною теж не спала. Марина чула, як рипить під нею ліжко, як вона встає, ходить, знову лягає. Бабуся Аграфена молилася в темряві, тихо, по-циганському, протяжно. І Марина, яка з дитинства не розуміла половини слів, розуміла все.

Було так само, як чотирнадцять років тому, майже п’ятнадцять. Тоді Марину теж штовхали у школі, Тамара теж не давала в борг, селом теж літали слова. Тоді це скінчилося нічим, бо ніхто нічого не став робити, і все так і лишилося. Батько так і лишився злодієм і палієм, якого вбили свої ж.

До 23 грудня лишалися лічені тижні. Усе в куделі.

Марина сіла на ліжку. Куделя. Так називають розчесане прядиво, яке готують для прядіння. М’які світлі пасма, схожі на сиве волосся, з яких потім сукають нитки, а з ниток — мотузки. Куделя лежить у мотузяра в майстерні великими тюками під навісом або на горищі, щоб не відсиріла.

Марина пам’ятала, як пахне куделя. Батько пах нею, коли повертався з артілі, сухим полем, сонцем і пилом. У Валентини Петрівни при хаті була майстерня, до якої, як казали в селі, вона після похорону зайшла один раз, а потім майже п’ятнадцять років не підходила до верстата.

Марина тихо встала, щоб не розбудити Лізу, вийшла на кухню. Там біля темного вікна сиділа бабуся Аграфена, закутана в хустку, і дивилася на вулицю.

— Бабусю, — сказала Марина, — ти не спиш?

— А ти? — спитала бабуся, не обертаючись.