Валентину Петрівну знайшли зв'язаною в лісі, а Марина, яка її врятувала, натрапила на слід давньої сімейної трагедії

Бабуся Аграфена повільно повернулася до неї.

— Ти, внучко, що задумала?

— Вона сказала: «Усе в куделі». Мені. Сказала: «Не йому, не дільничному. Мені».

Бабуся довго дивилася на неї, потім простягнула суху руку й поклала Марині на голову. Як робила, коли та була зовсім маленькою.

— Іди, — сказала вона. — Іди, раз вона тобі сказала. Але ліхтарика не вмикай, доки не зайдеш до майстерні, і йди через городи, не вулицею. А я тут посиджу, я постережу.

Хата Гончарових стояла на іншому кінці села, біля самої річки, на високому березі. Раніше це була найкраща хата в селі, міцна, на кам’яному фундаменті, з різьбленими лиштвами й широким подвір’ям. За хатою тягнувся довгий низький навіс, під яким колись була мотузяна доріжка. Рівна втоптана смуга землі метрів на сорок, якою Валентина Петрівна ходила туди-сюди, скручуючи пасма в мотузку. У кінці навісу стояла майстерня, рублена споруда з одним вікном.

Марина йшла через городи, по снігу, провалюючись по коліна. Місяця не було, тільки зорі, і село спало. Десь удалині гавкав собака, потім замовк. Хвіртка на подвір’я була зачинена на клямку зсередини. Марина перелізла через паркан біля навісу, там, де одна дошка давно випала. Під навісом було темно й пахло так, що в неї стиснулося серце. Прядивом, сухим полем, батьком.

Двері майстерні були замкнені на навісний замок, іржавий, старий. Марина смикнула його, і дужка раптом піддалася. Замок був не замкнений, а лише причеплений для годиться, і пружина всередині давно зламалася. Отже, хтось сюди заходив, і заходив недавно, інакше замок не висів би так, ніби його похапцем почепили й не стали перевіряти. Вона увійшла, причинила за собою двері й лише тоді ввімкнула ліхтарик на телефоні.

Майстерня була маленька, тісна, низька. Посередині стояв мотузяний верстат, важкий, дубовий, з великим колесом і гаками, на які намотують пасма. У кутку — прясла, поруч — дерев’яне корито. На стінах на цвяхах висіли мотки готової мотузки, різної товщини, сірі, запилені, і майже в кожному поблискувала червона нитка.

Під стелею, на настилі з жердин, лежали тюки куделі, вісім чи дев’ять тюків, обв’язаних шпагатом, сірих від пилу. А на підлозі біля верстата було втоптано. Марина посвітлила вниз. У пилюці відбилися сліди черевиків, великих, із рифленою підошвою, зовсім свіжі. Сліди вели від дверей до верстата, до стін, до драбини, приставленої до настилу. Він тут був. Він щось шукав.

Марина піднялася драбиною на настил. Жердини рипіли під ногами. Тюки лежали щільно, один до одного, і пил на них лежав рівний, незайманий, майже на всіх. Два крайні тюки були розв’язані, куделя з них була вивалена купою, розворушена, ніби в ній порпалися руками. Вона посвітлила. У цій купі нічого не було, лише прядиво. Він шукав і не знайшов.

Марина стояла навколішки на хиткому настилі й думала: «Що б ви зробили, Валентино Петрівно, якби вам треба було сховати щось від сина так, щоб він ніколи не знайшов? Ваш син виріс у цій майстерні. Він знає тут кожен куток, кожну щілину. Куди б ви поклали, щоб він не здогадався?»

— Не в куделю, — сказала вона. — Не в тюк куделі, не під куделю. У куделі.

Марина повернулася до верстата внизу. На верстаті, на гаках, іще висіла пряжа. Незакінчена робота. Три довгі скручені пасма, натягнуті від гаків до самого кінця навісу, на всю довжину мотузяної доріжки, і ще не зсукані в одну мотузку. Валентина Петрівна, видно, кинула роботу посередині тоді, майже п’ятнадцять років тому, і відтоді до верстата не підходила. Пасма провисли, запилилися, але трималися.

А на самому верстаті, на мотовилі, був намотаний товстий клубок куделі, приготовлений для прядіння. Не тюк — клубок, м’який, величезний, наче овече руно, туго намотаний на дерев’яну вісь. Його Марина спершу й не помітила. Він був сірий, як усе тут.