Дім дістався Марині від бабусі.
Не чоловіків то був дім, не свекрів, її власний, кровний, успадкований від Валентини Григорівни, яка все життя прожила в невеликому селі на високому березі річки й померла три роки тому тихо у своєму ліжку під старенькою іконою в покуті. Валентина Григорівна виростила онуку сама. Мати Марини, дочка Валентини, колись поїхала до міста по великі гроші, та так і згубилася в чужому житті, лишивши дівчинку старій.
Іноді надсилала листівки на зимові свята, потім перестала надсилати й листівки. Марина й не пам’ятала її до ладу, пам’ятала тільки бабусині руки, що пахли молоком і кропом, пам’ятала, як ті руки крутили тугий білий клубок у марлевому вузлі, як відтискали сироватку, як ставили під гніт круглі головки на дощечках у холодному погребі. Дитинство Марини було просякнуте цим запахом — молоком, сироваткою, димком із печі, свіжим сіном.
Вона вставала до світання ще сонна, йшла з бабусею до хліва, і Валентина Григорівна вчила її доїти — як сісти, як погладити корову по теплому боці, щоб не лякалася, як обхопити пальцями, щоб не боляче худобині й спритно тобі. «Худобина, Мариночко, все відчуває, — казала бабуся. — Із злом підійдеш — молока не дасть, із ласкою підійдеш — останнє віддасть. Як людина. Тільки людина ще й збрехати може, а корова — ні». Бабуся була сувора, але справедлива й ніколи не скаржилася на долю.
Інша на її місці вила б, дочка втекла, чоловіка поховала ще молодою, лишилася сама з малою дитиною на руках та з господарством. А Валентина Григорівна не вила. Вона вставала в темряві, топила піч, доїла, варила, працювала не покладаючи рук і онуку ростила не на сльозах, а на ділі.
«Плакати ніколи, — казала вона. — Поки плачеш, корова недоєна стоїть». Вечорами, узимку, коли за вікном мело й вило завірюхою, бабуся садовила Марину поруч біля печі й розповідала. Про свою молодість, про те, як село піднімалося після війни, про людей, хто чесний був, хто злодій, хто добрий, хто злий.
І завжди в неї виходило так, що людину по ділах видно, а не по словах. «Слово, Мариночко, дешеве, — казала вона. — Слово всякий скаже. Ти на руки дивися: що руки роблять, руки не збрешуть».
Марина тоді не розуміла до кінця цієї науки, зрозуміла набагато пізніше, коли чужі ласкаві слова мало не коштували їй дому й доньки. Бабуся тримала двох корів і кіз, продавала на ринку в райцентрі сир і творог, свій, домашній, якого в магазині не купиш, і на ті гроші підняла онуку, вивчила, випустила в люди. «Земля тебе прогодує, якщо ти її не покинеш, — казала Валентина Григорівна. — І худобина прогодує, якщо ти за нею ходиш, як за дитиною. А людина, Мариночко, може й обдурити. На людину надійся, а льох тримай повний». Марина тоді сміялася.
Їй було вісімнадцять, їй хотілося міста, вогнів, гарного життя, а не коров’ячого вимені о четвертій ранку. Вона й поїхала, вступила до технікуму в обласному центрі на технолога харчового виробництва, і там, на другому курсі, зустріла Андрія. Андрій був вродливий, цього в нього не віднімеш, і потім, коли все вже завалилося, Марина все думала, яка ж оманлива врода, як легко за широкими плечима й ясною усмішкою не розгледіти порожнечі.
Він був із сусіднього району, працював то там, то сям, то на пилорамі, то на будові, то в бізнесі, як він невиразно казав. І вмів так подивитися, так засміятися, так сказати «ти в мене одна така», що в молоденької Марини паморочилося в голові. Вони побралися швидко, надто швидко, як одружуються з любові й по молодості, не питаючи ні себе, ні життя…
