Життя без прикрасКожне слово влучало в давню рану. Поліна поставила перед гостею чай і, зберігаючи зовнішній спокій, подивилася їй у вічі.
— Лідіє Павлівно, навіщо ви прийшли? Нагадати, яка з мене погана дружина? Віктора три роки немає. Дітям від нього жодної допомоги. Навіть на машині, яку суд залишив мені, їздить він сам. А ви все мене повчаєте.
— Тільки великомученицю із себе не вдавай! — підвищила голос свекруха. — Вікторчикові там теж, може, не рай. Ця Олена йому зраджує. З комерсантом якимось крутить, ось що.
Поліна завмерла з рушником у руках. Такого вона почути не сподівалася.
— Мені ви навіщо про це кажете?
— Тому, що він уже думає піти. — Лідія Павлівна гучно сьорбнула чаю. — Частину фірми в неї відсудить і додому повернеться. А ти зустрічай як належить, із пошаною. Заради дітей. Сама ти їх однаково в люди не виведеш.
— Додому повернеться… — Поліна гірко всміхнулася. — Ні, розбитої чашки не склеїш. Нехай з Оленою й живе. На чужому горі свого щастя не збудуєш, ви це знаєте.
— Дурна ти, Поліно, — процідила Лідія Павлівна, насилу підводячись. — Гордість свою на хліб не намастиш. Іще згадаєш мої слова. Сама прибіжиш до мене кланятися, коли твої хлопчиська на слизьке зійдуть.
Вхідні двері грюкнули. Невдовзі на кухні з’явився Денис, сонно розтираючи обличчя. Худенький, рухливий, у свої одинадцять років він вражав самостійністю й за чоловічі хатні справи намагався братися сам.
— Мамо, це бабуся Ліда була? Знову сварилася? — Він сів за дерев’яний стіл.
— Ні, Дениску, провідати заходила. — Поліна поставила перед ним пшоняну кашу й лагідно всміхнулася. — Їж. Справ сьогодні вистачає: у мене друга зміна, вам з Антошею дров треба наколоти.
— Наколю, мамо, — серйозно відповів Денис. — Антоша ще зранку по гриби пішов. Хоче на станції дачникам продати, Ромці черевики купити. У нього на правому підошва зовсім відходить.
Вона повернулася до вікна, ховаючи від сина вологі очі. Хлопчики її, захисники.
У холодному складському ангарі день здавався нескінченним. Поліна перелічувала накладні, раз у раз щільніше загортаючись у пухову хустку. Тяжкий час лякав своєю непередбачуваністю: на ринку ціни змінювалися щодня, фабричну зарплату затримували місяцями. Іноді замість грошей давали макарони, рибні консерви. У селищі багато хто тримався лише завдяки городам.
Надвечір дощ змішався з дрібним колючим снігом. Під дірявим дашком зупинки Поліна разом зі втомленими жінками чекала на старий рейсовий автобус до Тальниковця. Усі переступали з ноги на ногу, намагаючись зігрітися.
— Поліно, чула? В Інни з Владиславом, кажуть, зовсім кепсько, — звернулася до неї тітка Клава, огрядна сусідка з важкою сіткою.
— По них не скажеш, — озвалася Поліна, згадавши песцеву шубу. — Щодня гулянки, музика на вулиці гримить.
— Замилюють очі. — Тітка Клава перейшла на змовницький шепіт. — Мій же в автосервісі майстер. Учора до них Владислав свого джипа пригнав: гальма барахлять. Просив у борг зробити, готівки, каже, поки немає. Чоловік іще краєм вуха чув, як той по мобільному лаявся. Борги в них перед серйозними людьми страшні, кредитори притиснули. Тепер будинок подобово здають якимось підозрілим мешканцям, аби копійку перехопити.
Автобус підкотив, чхнувши їдким сизим димом. Жінки поквапилися в тьмяний салон із запахом бензину й мокрого взуття. Фари розтинали листопадову темряву; невдовзі автобус пригальмував біля безлюдного лісового полустанка.
Передні двері зі скрипом розчинилися, і на підніжку насилу видерся чоловік. Він похитувався. Легка осіння куртка наскрізь промокла від мокрого снігу, на землисто-блідому обличчі вирізнялося свіже садно біля вилиці.
— За проїзд платимо, — буркнув водій, і далі дивлячись на дорогу.
Чоловік поплескав себе по кишенях, повторив це вже метушливіше.
— Вибачте… Гаманець у мене вкрали. І дорожню сумку, — глухо, із хрипотою промовив він. — Довезіть, будь ласка, до станції. Я неодмінно потім розрахуюся.
— Чули вже такі обіцянки. — Водій насупився. — Платити нічим — виходь.
— Та були в мене гроші, я далеко від дому працюю. — Чоловік потягнувся до поручня, але долоня зісковзнула. — З поїзда мене висадили, чимось обпоїли. Свої ж брати…
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Дуже гарна розповідь.Щиро дякую.