Життя без прикрас
— Миколоньку, як тобі личить ця краватка! Красень. — Катя все ще клопоталася біля чоловіка, поправляючи краватку над бездоганно випрасуваним піджаком. — Коли на тебе чекати з корпоративу? Шкода вдома залишатися. Я б теж залюбки кудись вибралася, відпочила хоч трохи.
— Люба, близнюків усиновити ти хотіла, — нехотя озвався Микола, насупившись. — Стільки мене вмовляла. Тепер доведеться з ними сидіти, а інакше могла б і розвіятися. Сьогодні на мене не чекай: останнім часом я геть виснажився, хочу відпочити на повну. Пізно приїду. І телефонувати без кінця не треба, через музику все одно телефону не почую.
Щойно за ним зачинилися вхідні двері, з дитячої долинув крик:
— Митю, поверни машинку! Вона моя! Свою вже зламав, тепер за мою взявся?
Ревли вже обоє. Катя кинулася до своїх любих забіяк, розборонила їх, потім нагодувала й сіла перевіряти уроки. Вкласти хлопчаків вдалося не відразу. Лише коли вони нарешті заснули, вона змогла перевести дух і дісталася до кухні — випити чаю.
За десять років із Миколою вони звикли жити без особливих тривог. Сварилися, звісно, але довго одне на одного не сердилися. В успішній компанії чоловік очолював відділ збуту, заробляв пристойно, тож рахувати кожну копійку їм не доводилося. Катя працювала вихователькою в дитячому садку. Їй подобалося поратися з малечею: скільки в них цікавості, безпосередності, і ж кожен, навіть найменший, уже окрема особистість.
Свою дитину вона хотіла завжди. Вони з чоловіком старалися, тільки за всі ці роки Катя так жодного разу й не завагітніла. Катя пропонувала обстежитися, вмовляла Миколу, але він навіть обговорювати цього не бажав. На його думку, у них і так усе було добре.
З Митею й Альошею вони познайомилися рік тому. Компанія Миколи допомагала притулку, і подружжя приїхало туди разом. Поки водій розвантажував фургон, вони роздавали дітям солодощі. Серед дітлахів Катя й помітила двох восьмирічних близнюків — сміхотливих, веселих. Потім її дедалі частіше тягнуло до них: вона приїжджала знову, зближувалася з хлопчиками й зрештою зрозуміла, що хоче забрати їх додому.
Микола сприйняв цей задум без захвату, але перешкоджати не став. Він і сам вважав, що дітям у їхній родині давно час з’явитися. Крики немовлят і памперси його лякали, а тут хлопчаки вже школярі — клопоту має бути менше. Так вони стали батьками.
Катя сподівалася, що тепер вони з чоловіком стануть ще ближчими. Виходило інакше: Микола дедалі частіше затримувався на роботі, вдома тримався відчужено й дратувався через дрібниці. І сьогоднішній вечір боляче її зачепив. Адже з близнюками могла побути її мама, вони цілком могли піти на свято вдвох. Але Микола вирішив обійтися без дружини.
Вона ще раз зазирнула до дитячої. Хлопчики сопіли уві сні, щоки розчервонілися. Дивлячись на них, Катя відчула ту тиху радість, з якою нікуди не хотілося поспішати. Як же вона любила Митю й Альошеньку! А коли вони обіймали її, змагаючись, хто обійме міцніше, була зовсім щаслива. Та нехай цей корпоратив проходить без неї. Її щастя спало тут, у дитячій.
Микола тим часом відпочивав так, як давно собі не дозволяв. Смачна їжа, випивка рікою, танці змінювалися конкурсами — веселощі були в самому розпалі. До курилки він вийшов разом з іншими чоловіками й начальником, Володимиром Васильовичем. Жартували, перекидалися дотепами. Микола, вже добряче напідпитку, ще більше пожвавішав, коли заговорили про жінок і зради.
— А можна ж дружину перевірити! З іншого номера зателефонувати, познайомитися запропонувати. Увімкнемо гучний зв’язок, послухаємо, як вона відповість. Володимире Васильовичу, позичте телефон, я своїй наберу.
— Миколо, чи не занадто це? — засумнівався начальник. — Утім, дружина твоя, тобі вирішувати. На, бери. Ти її номер хоч пам’ятаєш?
Микола кивнув і набрав знайомі цифри. Замість безіменного номера на екрані з’явилося: «Катерина Устинова». Його наче струмом ударило. У начальника збережений Катин телефон. Отже, вони знайомі — але звідки? Підозра обірвалася на страшному для нього «а раптом…». Хміль наче враз вивітрився. Телефонувати Микола вже не хотів: скасував виклик і повернув телефон.
— Мабуть, ти маєш рацію. Дурницю я вигадав. Уже пізно, ще налякаю її. Хлопці, я, здається, зайвого випив. Додому поїду. Ну, до зустрічі.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.