Життя без прикрасНадвечір приїхала Наталія. Денис того дня працював на зміні в іншому місті, і невістка сама вирушила по доньку на свята, на їхній старенькій сріблястій машині. На трасі її застала буря; перечікувати довелося в кафе біля заправки. До хати вона ввійшла із сірим обличчям. Тут, у селищі, вже переповідали, як у Лариси онука втекла в поле, й Оксана Дмитрівна встигла зустріти Наталію цією звісткою біля воріт.
— Ларисо Андріївно, усе так і було?
— Так, Наталочко. Кошеня побігло, вона слідом, я за нею. Але знайшлася, слава богу. Тепер усе добре.
Наталія сіла на лавку.
— Вона ж могла загубитися там, задихнутися! До траси могла добігти — під машини. Як ви дозволили їй піти? Ви розумієте, що могло статися?
— Не дозволяла я їй. Кошеня з рук рвонуло, а вона за ним. За секунду все…
— Господи, за секунду… — Наталія сховала обличчя в долонях.
Більше Лариса не виправдовувалася. Вона розуміла невістку: мати є мати. Сама, мабуть, кричала б іще голосніше. З кімнати, почувши мамин голос, вибігла Настя в довгій бабусиній кофті й кинулася їй на шию.
— Мамо! Я загубилася, а бабуся почала в рейку бити, і я на дзвін повернулася! Бом-бом-бом!
Наталія подивилася на свекруху крізь сльози. Лариса чекала подяки, але та лише міцніше обняла доньку.
— Насте, збирайся. Додому поїдемо.
— Наталочко, залиштеся до ранку. Пізно ж уже, дорога…
— Дякую, ні. Ми зараз поїдемо.
Через пів години вони поїхали. Насті дозволили взяти кошеня, і з вікна вона махала бабусі рудим улюбленцем. Лариса Андріївна залишилася біля рейки й дивилася на пил за колесами. Ґрунтова дорога тяглася повз город до траси через чотири кілометри відкритого степу. Посередині стояла стара лісосмуга з кривих карагачів, посаджених іще за радгоспу. Від неї до будинку, до самої хвіртки, лишалося шістсот кроків голого поля.
Наступного дня, в обідню перерву, зателефонував Денис. Перших слів вистачило, щоб Лариса зрозуміла: легкої розмови не буде.
— Мамо, Наталія все мені розповіла.
— Знаю, синку.
— Я ж тебе не звинувачую. Це випадково сталося, справді. Але ти сама там живеш. Батька вже три роки немає, тобі шістдесят вісім, будинок на самому краю, далі поле. Узимку по дахи замітає, навесні ось таке. А якби ти сама вийшла в бурю? Якби зле стало, хто поруч?
— Оксана Дмитрівна через дорогу.
— Вона більше про тебе розповідає, ніж тобі допомагає. Ти ж знаєш, мамо.
Лариса нічого не відповіла. Тут син мав рацію.
— Я давно збирався поговорити. Сосновський іще взимку питав про нашу смугу, дідову, уздовж дороги до лісосмуги. Купити хоче. Вона йому поле ділить, доводиться об’їжджати. І будинок узяв би — під контору або управителя поселити. Гроші пропонує добрі. Ми б тобі в нас у місті однокімнатну поруч купили. Або до нас переїжджай. Настю щодня бачила б.
— Денисе, зараз не хочу це обговорювати.
— А коли, мамо? Коли ногу зламаєш? Коли хуртовина буде?
— Не зараз, я сказала.
Вийшло різкіше, ніж вона збиралася. Денис замовк, потім видихнув.
— Гаразд, мамо. Тільки подумай, прошу тебе. Хоча б подумай.
— Подумаю.
Закінчивши розмову, вона поклала слухавку. А ввечері піднялася на горище, до материної скрині. Та стояла за старою шафою, яку так і не наважилися викинути: бляшана оббивка, тугий замок, що давно вже не замикався. Після материного похорону Лариса розбирала тут речі й відтоді віка не піднімала.
З відкритої скрині пахнуло нафталіном і сухою лавандою. Зверху лежали мереживні комірці — мати пришивала їх до святкових суконь. Під ними, у чистій наволочці, зберігалася батькова рейка. Майже два метри гладенької сухої берези, зарубки через десять сантиметрів, цифри, випалені гарячим цвяхом. Цією рейкою батько міряв сніг: узимку ставив біля дороги на колишнє місце й занотовував висоту замету.
Там-таки знайшовся товстий зошит. Зелена цератова обкладинка обтріпалася на кутиках; великим кутастим почерком на ній було виведено: «Сніг». Лариса розгорнула його. Першу сторінку займав один рядок, окремо від решти: «щоб було за що триматися рукою».
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.