Життя без прикрасВона сіла на підлогу біля скрині. Плакала майже нечутно, зовсім не так, як на похороні, ніби знову стала семирічною дівчинкою й знову почула мамине: «Не говори про нього, не треба. Татові боляче».
Узимку 1966 року сніг лежав уже з листопада. Семирічна Лариса вчилася в першому класі: до школи на центральній садибі радгоспу було чотири кілометри, дітей возив шкільний автобус. Олексій залишався з матір’ю. У грудні йому виповнилося п’ять.
Жили вони тоді в трьох дворах на відшибі. Пасічникові двори — так називали це місце за батьковим прізвищем, хоча на картах такої назви не було. Один будинок займала їхня сім’я: Андрій Романович Пасічник, Валентина Сергіївна й двоє дітей. У другому жили старі Ковтуни, третій стояв порожній. За кілометр до них селище вже закінчувалося. Лише у вісімдесяті вулиці дісталися до паркану, і Пасічникові двори стали останнім двором на селищній вулиці.
Батько працював механіком у радгоспі. У 1941 році його, дванадцятирічного, привезли сюди з матір’ю та сестрами в товарному вагоні й висадили в степу. Першу зиму сім’я провела в землянці. Лариса дізналася про це дорослою від тітки, батькової сестри: сам він про ті роки не розповідав. Тільки часом, дивлячись на хуртовину за вікном, неголосно бурмотів німецькою. Одне слово вона запам’ятала: «Шнеештурм». Снігова буря.
У середині січня Олексій закашляв, піднялася температура. Хвороба не здавалася тяжкою, але Валентина Сергіївна злякалася: на центральній садибі тієї зими у двох дітей був круп. Фельдшер приїздив до них раз на тиждень, і чекати мати не стала. Уранці вдягла сина, взяла Ларису — тій однаково треба було до школи — і сіла з дітьми в радгоспну полуторку Сергія Ковтуна. Він теж їхав на садибу.
Фельдшер послухав Олексія, дав мікстуру: звичайна застуда. Мати заспокоїлася. Пообідали в знайомої, потім вона купила в крамниці пряників і кожній дитині по льодянику. Близько третьої години дня Сергій повіз їх додому.
Сніг посипався, щойно виїхали за садибу. За снігом прийшов вітер, і невдовзі світ зник. На все життя Ларисі запам’яталася ця білизна. Біла. З усіх боків, згори й знизу. Біла, що ревла й гатила в скло кабіни. Сергій майже навпомацки тримався колії, поки біля лісосмуги не вперся в замет, вищий за капот. Двигун поревів і затих.
— Валентино, залишаємося тут. Почекаємо, поки вщухне, тоді підемо. Або Андрій нас шукати вийде.
У тісній кабіні спочатку було навіть затишно. Сергій за кермом, мати з Олексієм на колінах, Лариса збоку. Дітям дісталися пряники; Олексій то кашляв, то сміявся. Потім холод почав пробиратися всередину. Сергій намагався завести машину, але мотор не схоплював. Шибки зсередини затягувалися інеєм. Олексій уже не сміявся — тихенько скиглив. Мати мовчки торкалася його чола.
Через дві години стемніло. Буран усе не вщухав.
— Сергію, піду я, — сказала Валентина Сергіївна. — До дворів шістсот кроків, дорогою прямо. Побачу світло.
— Сиди, Валентино. Яке там світло, нічого ти не побачиш.
— В Олексія жар. До ранку тут не витримає. Треба йти.
Сергій довго її відмовляв, а потім запропонував іти разом. Але в нього боліло коліно, колись придавлене колодою. Таким снігом він не подолав би й ста кроків.
— Залишайся біля машини, — сказала мати. — Вщухне — підеш за нами.
Олексієві вона зав’язала шарф до очей, натягнула сірі саморобні рукавички з червоною латкою на пальці. Ларису поверх шапки закутала своєю хусткою.
— Ларисо, слухай уважно. За ліву руку мене тримай, Олеся понесу. Втомлюся — він сам піде, а ти візьмеш його за руку. Тримати міцно, нізащо не відпускати. Зрозуміла?
— Зрозуміла, мамо.
Щойно вийшли, вітер повалив їх. Мати підвелася сама, допомогла Ларисі встати, не випускаючи притиснутого до грудей Олеся. Далі Лариса йшла, тримаючись за її руку, провалюючись у сніг до пояса. Нічого не розрізняла. Вітер штовхав то збоку, то ззаду, і зрозуміти, де скінчилася дорога й почалося поле, було неможливо.
Через якийсь час мати зупинилася, важко дихаючи.
— Олесеньку, тепер ніжками підемо. Мамі відпочити треба. Ларисо, візьми брата.
Лариса вхопила його долоню крізь вовну. Рукавичка в рукавичці. Другу її руку тримала мати. Вони потяглися далі вервечкою в білій темряві: мати, донька, маленький Олесь.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.