Життя без прикрас— Мамо! Олесь! Мамо, Олесь!
Мати металася, кликала, аж зірвала голос, нишпорила по снігу, кидалася то в один бік, то в інший. За два кроки вже нічого не можна було розгледіти, а крики поглинала хуртовина. Нарешті вона схопила Ларису й кудись повела. Дівчинка не знала куди. Здавалося, йти доведеться цілу вічність.
Попереду майнуло світло. Потім з’явилися батькові руки, його засніжене обличчя. Він щось кричав німецькою. Схопивши ліхтар, батько пішов назад у хуртовину; разом із ним вийшли чоловіки з їхніх дворів і найближчих селищних будинків.
Уранці, коли завірюха вщухла, Олеся знайшли мертвим. У полі, в невеликій сніговій ямці, він сидів, згорнувшись калачиком. До дому лишалося двісті кроків. Можливо, він бачив світло у вікні, а можливо, тільки думав, що бачить. Ішов, кружляв, потім сів перепочити.
Навесні батько сам пройшов від ґанку до тієї ямки, відміряючи відстань. Лариса бачила, як він крокував полем, з якого зійшов сніг, і ворушив губами: двісті кроків. Про це він не заговорив. Повернувся, сів на ґанку й просидів там до темряви.
Після похорону Олесевого імені мати більше не вимовляла. Фотографії прибрали. Одного разу Лариса запитала:
— Мамо, Олесь тепер на небі?
Мати зблідла й вийшла. Увечері батько посадив доньку на коліна.
— Ларочко, не треба з мамою про нього. Їй боляче. Мені теж. Пам’ятатимемо мовчки.
— Тату, я ж його відпустила.
Батько відповів не відразу.
— Ти впала, донечко. Не ти його відпустила. Його хуртовина забрала.
Але Лариса все життя вважала, що розтиснула руку сама.
Навесні 1966 року батько зорав уздовж дороги вузьку смугу від лісосмуги до їхніх дворів. Засадив її кукурудзою, залишаючи між парними рядами широкі проміжки: два ряди, порожнє місце, ще два. Так насадження дійшли до самого дому. Радгоспні сміялися, голова запитував, навіщо стільки кукурудзи на силос: корови ж немає, тільки коза.
— Треба, — відповідав Андрій Романович.
Восени він зібрав качани, але високих сухих стебел не чіпав. Усю зиму вони шурхотіли стіною край дороги. У лютому знову замело, і Лариса з вікна побачила: між стеблами сніг збирається рівними високими валами, зате на дорозі за ними його майже немає. Іншої хуртовини Сергій Ковтун повертався із садиби пішки. До їхніх дворів він дістався, тримаючись за кукурудзу, мов за поручні.
Тоді ж батько підвісив біля хвіртки рейку й наказав дружині та доньці:
— Якщо хуртовина, а вдома когось немає, бийте. Три удари, пауза. Хоч до ранку, скільки знадобиться.
І завів зошит «Сніг». Щозими ставив мірну рейку біля п’ятого ряду, незмінно на тому самому місці. Записував висоту снігу, початок і кінець хуртовини, імена тих, хто пройшов до дому, тримаючись за стебла. Майже на кожній сторінці збоку був припис дрібними літерами: «Дійшли. Усі дійшли».
Навіть коли батькові перевалило за сімдесят і ходити йому було важко, весняного садіння не скасовували: поруч працювали Лариса з Віктором. Чоловік бурчав, але садив. Так тривало до останньої батькової весни. За його плечима лишилося тридцять сім років садіння кукурудзи. Через шість років після нього померла мама.
Поступово дорогу до селища підсипали щебенем, у будинках з’явилися мобільні телефони. Шкільний автобус тепер їздив з іншого боку, трасою.
— Ларисо, для кого ми все це садимо? — сказав одного разу Віктор. — Надворі XXI століття, пішки тут уже ніхто не ходить.
На місці кукурудзи він зорав землю під картоплю, а коли заболіла спина, перестав обробляти і її. Лариса не заперечувала: їй теж здавалося, що разом із батьком скінчився й час його насаджень.
Тепер, сидячи біля скрині на горищі, вона тримала маленьку рукавичку й бачила перед собою зовсім інше — пухку ріллю зі слідами шестирічної Насті. Дівчинка йшла від дому, петляла, дісталася до трьохсот кроків. Назад її вивів дзвін. Стара рейка й досі висіла на стовпі; ніхто так і не зняв її.
Лариса Андріївна втерла сльози, обережно повернула рукавичку до скрині.
Зошит вона забрала із собою.
Мірну рейку теж узяла із собою. Внизу розгорнула зошит на останній списаній сторінці. За двадцять три роки чорнило зберегло тремтіння старечої руки:
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.