Життя без прикрасДолоня лягла на закритий зошит. Лариса Андріївна сиділа під цокання кухонного годинника; з вулиці долинав шум травневого вітру, теплого, що вже не ніс пилу. Мабуть, із пів години вона не вставала. Потім підвелася, взяла телефон і набрала Іллю, тракториста Сосновського.
— Здрастуй, Ілле. Лариса Андріївна Дорош турбує, з крайнього двору. Зорав би ти мені батькову смугу? Ту, що тягнеться край дороги до лісосмуги. Скільки коштуватиме?
Наступного вечора біля хвіртки зупинився старенький трактор. Рудий Ілля Носов, молодий хлопець із незмінною травинкою в роті, довго оглядав занедбану землю.
— Ділянка ж чимала, Ларисо Андріївно.
— До лісосмуги шістсот кроків. Із городом трохи більше.
— А бур’ян он до пояса. Років п’ятнадцять сюди плуг не заходив. Цілину піднімати доведеться, не грядки орати. Скільки пального спалю…
— Ти ціну скажи, Ілле.
Почухавши потилицю, він назвав плату. Лариса Андріївна подумки аж охнула: майже половина пенсії. Пенсія була невелика; Віктор отримував більше. Після його смерті їй додали у зв’язку з втратою годувальника, але небагато. Невеликі заощадження на книжці призначалися на похорон, на чорний день. Їх вона досі не чіпала.
— Стільки в мене не знайдеться. Візьми половину грошима, а за решту — мед. Онук сусідів Ковтунів щороку привозить мені флягу, ще пів фляги з осені лишилося. Куди мені самій стільки? А твоя мама для настоянок мед купує, я знаю.
— Торгуєтеся, Ларисо Андріївно, як на базарі! — засміявся Ілля.
— Так я там пів життя відстояла, синку, поки Віктор хворів. От і домовимося: половина медом, половина грошима. Помідорної розсади додам. «Бичаче серце», міцна розсада, мама твоя брала в мене.
Ілля перевів погляд зі смуги на господиню, виплюнув травинку.
— Що хоч посадите? Картоплю?
— Кукурудзу.
— Стільки? А навіщо вона вам? Худоби ж немає.
— Потрібна, Ілле.
Він тільки знизав плечима. У суботу з’явився на світанку — встигнути до того, як Сосновський спохопиться, що трактора немає. До обіду орав смугу, а Лариса Андріївна йшла поруч, розставляючи кілочки й звіряючись із зошитом. На батьковому олівцевому кресленні було п’ять смуг, у кожній по два ряди. Між ними слід було залишати десять кроків; густіше за решту садити ту, що ближче до дороги.
Насіння несподівано знайшлося вдома. У комірчині з Вікторовими інструментами стояв старий мішок з-під цукру: чоловік колись купував кукурудзу курям. Для перевірки Лариса взяла жменю, розклала на мокрій ганчірочці в блюдці. Через три дні з’явилися білі паростки. Отже, сіяти можна.
Те, чого бракувало, довелося купити в райцентрі, витративши ще частину похоронних заощаджень. Над касою її рука на секунду завмерла. На чорний день же відкладені. Потім згадалися Настині сліди, і гроші лягли перед продавчинею.
На садіння пішов тиждень. Вранці, до спеки, і надвечір Лариса виходила з батьковою саджалкою — дерев’яною, з держака лопати, із залізом на кінці. Встромляла її, розхитувала, опускала в отвір три зернини й приминала землю ногою. Крок уперед — наступна лунка. Ще крок — наступна.
Надвечір коліна відмовлялися розгинатися, спину пекло. Тоді вона опускалася на межу, випростувала ноги, відпивала води з пляшки. Відпочивши, вставала працювати далі.
Третього дня біля паркану почулося:
— Ларисо, ти на старість у колгосп вирішила вступити?
Оксана Дмитрівна стояла в синьому робочому халаті й чоловічому кашкеті — цей кашкет Лариса пам’ятала на ній завжди. Висока, сухорлява сусідка жила навпроти з Микиткою, який навчався в коледжі в райцентрі й навідувався на вихідні. За сорок років життя одна навпроти одної неприязнь у жінок стала давньою, майже родинною.
— Здрастуй, Оксанко.
— Здрастуй. Що садиш?
— Кукурудзу.
— І все це вона буде? Продавати кому надумала?
— Не збираюся продавати.
— Навіщо тоді?
— Треба.
— «Треба»! — передражнила Оксана Дмитрівна. — Ну, як треба… Батько твій теж садив, усе селище потішалося, кукурудзяним його звали. Видно, у вас це спадкове.
Випроставшись, Лариса хотіла багато чого відповісти. Сусідка не знала, про що судить: у 1966 році вона ще жила в іншому місті, тієї хуртовини не бачила. Але вголос Лариса Андріївна сказала інше:
— Ішла б ти, Оксанко. Молоко збіжить.
— Моє молоко на місці буде. Це в тебе, Ларисо, голова втекла.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.