Він ще довго стояв біля могили. Туман потроху рідшав, але на душі ставало тільки темніше. Це був не звичайний переляк і не ревнощі до таємниці померлої жінки. Радше відчуття, ніби він раптом торкнувся іншого життя Еліни — того, куди його ніколи не запрошували.
Коли Стефан повернувся до машини, він не відразу зміг поїхати. Сів за кермо, повернув ключ, але двигун лише глухо загурчав і завмер разом із ним. На передній панелі лежала стара фотографія дружини: Еліна усміхалася на сонці, у світлій сукні, з тим виразом ніжності, який він пам’ятав до болю.
— Ти знала цих дітей, — сказав він у порожнечу. — І чомусь мовчала.
Від того ранку дві дівчинки не виходили в нього з голови. Їхні мокрі обличчя, брудні коліна, налякані очі. І це слово — «мама». Воно звучало в пам’яті так наполегливо, ніби хтось із минулого просив його нарешті прокинутися.
Увечері Стефан повернувся до свого великого будинку на околиці. Усередині було тихо, надто тихо. Після смерті Еліни кімнати ніби перестали належати живим: на кріслі лежав її шарф, на столі все ще стояла книжка, розгорнута на сторінці, яку вона так і не дочитала. Він провів пальцями по рядках, ніби намагався вловити тепло її руки.
Ніч минула без сну. Стефан то сідав у крісло, то вставав, то дивився у темне вікно. Під ранок, змучений тривогою, він підійшов до старого дерев’яного комода. Цю шухляду він не відчиняв три роки — від того дня, коли речі Еліни стали для нього не пам’яттю, а раною.
У глибині лежала коробка, перев’язана вицвілою стрічкою.
Стефан розв’язав вузол, і серце його збилося з ритму.
Усередині були листи, старі квитанції про перекази, записки з акуратним почерком Еліни. Гроші йшли в один і той самий центр допомоги дітям. Поруч лежали розписки за книжки, теплий одяг, їжу, ліки.
На одному аркуші Еліна вивела: «Для програми підтримки дітей».
Стефан переклав папери й побачив малюнок. Дитяча рука нерівно зобразила жінку між двома дівчатками. Усі троє трималися за руки, а внизу великими літерами було написано: «Дякуємо, мама Еліна, за книжки».
Він сів, не відчуваючи ніг…
