Ще глибше в коробці виявилася фотографія. Еліна стояла між двома близнючками. Одна — з кучерями, неслухняними, як весняні хмари. Друга — тоненька, з пасмом волосся, що спадало на очі. На звороті дружина написала: «Міра і Лея. Мої світлі дівчатка».
Стефан закрив обличчя долонями.
Усі ці роки він думав, що знає свою дружину до останньої рисочки. Знав її улюблені квіти, її звичку залишати чашку на підвіконні, її тихий сміх, коли вона читала. Але виявилося, поруч із ним жила жінка, яка носила в собі величезну таємницю — не темну, не ганебну, а сповнену тієї любові, яку він сам розучився помічати.
Уранці він почав шукати центр, зазначений у паперах. Після кількох дзвінків йому дали адресу. За пару годин Стефан уже їхав вузькими вулицями бідного кварталу, де будинки стояли тісно, фасади лущилися, а повітря пахло димом, хлібом і сирим одягом.
Цей світ був йому майже незнайомий. Еліна бувала тут — сама, таємно, роками.
Будівля центру виявилася старою, але живою. На дверях висіла проста табличка: «Тут вчаться любити». Усередині пахло крейдою, супом і дитячими речами. Стіни були завішані малюнками, деякі пожовкли по краях, інші виглядали зовсім свіжими.
За столом сиділа жінка років п’ятдесяти зі втомленим, але добрим обличчям. Вона підвела очі.
— Чим можу допомогти?
— Мене звати Стефан, — сказав він. — Я чоловік Еліни.
Жінка завмерла. Окуляри трохи сповзли на кінчик носа.
— Еліни?.. — перепитала вона. — Отже, ви все-таки прийшли.
У її голосі прозвучало не здивування, а якесь довге чекання.
— Ви знали мою дружину? — спитав Стефан.
Жінка, яка назвалася Мартою, кивнула.
— Вона врятувала це місце. Коли центр майже закрили, Еліна принесла гроші, книжки, продукти. Потім почала приходити сама. Дітям вона читала, вчила їх писати, приносила теплі речі. Вони називали її тіткою Еліною. Але дві дівчинки… дві особливо до неї прив’язалися.
Стефан уже знав, що почує, але все одно напружився.
— Міра і Лея?
