Дім у них стояв на околиці одного міста. Невеликий, із мансардою, ділянкою і старою хвірткою, яка рипіла так давно й так однаково, що цей звук став частиною подвір’я. Сергій уже не чув його. Як не чують власного дихання.
Дружина, Ірина, працювала старшою спеціалісткою в аптечній мережі. Її зміни часто починалися тоді, коли Сергій ще тільки повертався додому, або закінчувалися глибокої ночі, коли він уже спав. Виходило дивно: родина жила під одним дахом, але іноді за тиждень вони з дружиною могли жодного разу не сісти за один стіл одночасно.
Сергій не вважав це бідою. Так улаштоване доросле життя, думав він. Хтось має працювати, платити за дім, лагодити, купувати, привозити, витримувати. Він щиро вірив, що турбота чоловіка виражається ділом. Не розмовами, не ніжністю, не безкінечним копирсанням у почуттях, а тим, щоб нічого не розвалилося.
Механізм працював. Гроші надходили, рахунки закривалися, дах не протікав, у дворі стояла машина, у холодильнику завжди можна було знайти щось на вечерю.
Про те, що справний механізм іноді може молотити вхолосту, перемелюючи всередині найважливіше, Сергій тоді не думав.
Їхній доньці, Насті, було п’ятнадцять.
Те, що з нею щось змінюється, почалося не раптово. Жодного гучного зламу, жодного скандалу, після якого можна було б сказати: ось, від цього дня все пішло не так. Ні. Зміни підкрадалися дрібницями, і кожна здавалася надто незначною, щоб через неї тривожитися.
За сніданком Настя сиділа над тарілкою, водила ложкою по каші, ніби малювала на поверхні безглузді кола, потім відсувала чашку й вставала.
Одного ранку Сергій застав її вже майже біля виходу з кухні.
— Настуню, знову тарілка неторкана. Візьми хоч щось із собою. Булочку, яблуко. По дорозі з’їси.
— Тату, — вона втомлено подивилася на нього, — я справді не можу їсти кашу так рано. Я ж казала.
— А що можеш? Яйце? Бутерброд? Тобі рости треба, а ти ніби на самому повітрі живеш. Твоя бабуся побачила б — уже всіх лікарів на ноги підняла б.
Настя ледь усміхнулася. Ненадовго, майже самими губами. Але Сергій відчув полегшення, ніби ця слабка усмішка довела: все гаразд, просто настрій.
— Бабуся досі вважає, що ти теж ростеш, хоча тобі вже сорок два.
— Я-то росту духовно, — буркнув Сергій. — А ти фізично маєш. У школі хоч поїси?
