— Поїм. Там нормально.
— У тебе все нормально. Як справи? Нормально. Як школа? Нормально. Якщо завтра з неба камінь упаде, ти теж скажеш: ну, нормально.
— А що ти хочеш? Щоб я тобі доповідь на три частини прочитала?
Вона закинула рюкзак на плече.
— Хоча б на дві, — сказав він.
Але Настя вже вийшла. За секунду за нею рипнула хвіртка.
Якось у суботу Сергій підвівся пізніше, ніж звичайно. Дім був наповнений рідкісною ранковою тишею. Ірина вже поїхала, Настя, здавалося, ще не виходила з кімнати. Сергій пішов на кухню по воду й, проходячи повз її двері, зупинився.
За дверима не було нічого.
Ні музики. Ні коротких смішків із відео. Ні шереху голосових повідомлень. Ні того приглушеного підліткового шуму, який зазвичай просочувався крізь стіни.
Для п’ятнадцятирічної дівчинки з телефоном така тиша здавалася неприродною.
Він постукав.
Відповідь надійшла не одразу. Сергій мимоволі порахував: раз, два, три.
— Все нормально, тату.
— Ти що там робиш?
— Лежу.
— Просто лежиш?
— Так.
— Без музики? Без відео? Без листування?
— Тату, я жива. Просто настрою немає.
Його долоня лягла на ручку. До того, щоб відчинити двері, залишався один рух. Пів секунди.
Але Сергій прибрав руку.
Він сказав собі, що донька має мати свій куток, свої думки, свої зачинені двері. Так кажуть собі батьки, які надто часто відсутні й намагаються перетворити цю відсутність на повагу до особистих меж.
Їй просто треба побути самій, вирішив він…
